Зранку, перед від'їздом до Вадуцу, наша подруга Тетяна, яка давно мешкає у Швейцарії, каже, що найулюбленішим місцем для мандрівки автівкою її та чоловіка Артура, тривалістю у півдоби, є дуга від південної частини Ліхтенштейну до міста Люцерн гірською трасою №19 крізь невеличке містечко Flims.

На моє запитання, чому саме туди, почув відповідь, що ми на кілька годин втрапимо до раю. Тетяна додала: «Для нашої родини - відвідини двокольорового раю! Чому двокольорового? Тому що взимку цей рай білий, а влітку - яскраво-зелений!»

Скориставшись порадою, ми вирушили з Вадуцу на південь близько 15-ї години.

Обабіч шосе - луки та гори.

Тунелі дозволили нам не зменшувати швидкості.

Темні верхів’я поступово наблизилися до дороги.

Поїзд промчав повз нас на швидкості не менш аніж 200 км на годину.

Скелясті гори, вкриті лісом і травами. Ми виїхали до траси №19.

Гірські крутосхили часом нагадували корону, а часом - пан-флейту.

У кожному селищі на врочистому місці височать церкви?.

Їхні гострі шпилі стрімко промайнули повз нас.

Луки Швейцарії нагадували полонини Карпат, лише кам'яні велети над ними були дещо вищіми.

Поряд із гірським хутором, який складався з трьох-чотирьох будинків, вигравав на сонці білими мурами досить великий собор. Яким чином на таку верховину доправляли будівельні матеріали?

Над нами пропливла кабіна канатної дороги.

Звернули увагу, що біля кожної групи будинків розташована зупинка автобусу зі щитом розкладу руху. Увесь швейцарський транспорт у будь-якій місцевості працює за чітким ґрафіком. Потужні лінії електропередач підтверджували комфорт місцевого життя.

Після темряви тунелю сонце та зелень свіжої трави засліплювали.

Ми в'їхали до містечка Флімс.

Це широко відома зимова гірськолижна база.

Готелі - найрізноманітніші. Одні нагадують багатоповерхові палаци.

Багато типових дерев'яних, також, кількаповерхових шале.

З огляду на високу якість житлових будинків, місцеві жителі, головний бізнес яких - приймання і обслуговування туристів, живуть вельми непогано. Привернула нашу увагу відкрита тераса на даху, що надійно захищає відвідувачів від гірського вітру.

Майже в усіх будинках на першому поверсі влаштовані ресторанчики або кафе.

Пам'ятник альпійському гірському козлові. Назва цього довгорогого красеня - ібекс (лат. Capra ibex). У Швейцарії вони з'явилися лише на початку ХХ-го століття, після того, як з порушенням заборони короля Віктора-Еммануїла, контрабандою були завезені з Італії.

Будиночки у чомусь схожі один на одний, але ж усі різні.

Музейний експонат просто неба - старовинна пожежна розсувна драбина з колесами.

З неменьшою пошаною, аніж до ібексів, в усій країні ставляться до корів. Швейцарські молоко, сир, шоколад... Смачна леґенда! То все - заслуга саме корів!

Останній погляд на Flims із гори. Неподалік один від одного стоять церква та цирк-шапіто.

У небі з'явилися дельтаплани. Можна щиро заздрити людям, які кружляють над цією красою у повітрі, яке ніби «дзвенить» чистотою та прозорістю.

Сиві скелі впритул підійшли до шляху.

Одразу за зворотом, із правого боку, над колією залізниці зведена захисна бетонна ґалерея. Зверніть увагу, з яким нахилом нею рухаються потяги! Ще за мить кам'яний арочний міст на високих підпорах з’єднав тунелі, які прокладені у двох сусідніх горах.

Наша автівка неквапно, але досить круто стала підніматися угору.

А тепер зверніть увагу на цю мапу. Ми перебуваємо за пунктом B - майже біля пункту С. Google обіцяв, що ці 203 кілометри від Вадуцу до Люцерну ми здолаємо за три із гаком години.

Праворуч, біля дороги виринула підпірна стінка, складена з великого каміння. Розпочався «серпантин».

Коли я готував цей звіт (у листопаді), Google видав вже іншу мапу. Взимку відстань збільшувалася до 418 (!!!) кілометрів, бо необхідно їхати у об'їзд – трасою, що на Цюріх.

У серпні ми піднялися серпантином угору. Відстань у 11 км - від селища Tujetsch до вершини перевалу біля Restaurant Piz Calmot здолали за 15 хвилин. Зупинилися нагорі над урвищем. Дух перехоплює!

Ось схема цієї ділянки. Google повідомляє, що взимку ця ділянка шляху закрита. Проїхати нею громадськоим транспортом (потягом) можна за 21 хвилину.

Ліворуч – вигляд серпанину на мапі. Праворуч – зображення взимку зі супутника.

На перевалі насамперед у очі кинулася вершина.

Пізніш забовванів червоно-білий маяк.

Далі - ресторан Piz Calmot. Він відомий в усій Швейцарії.

Поряд із гірським озером – на просторій парковці чимала кількість авто. Місце дуже популярне у туристів.

Узвіз від перевалу у бік містечка Andermatt також досить складний.

Взимку ним можна проїхати лишень потягом, встановивши автівку на платформі. Для просування потягу крутосхилами на рейках видно потужні зубці.

Трасою бачили безліч водоспадів, великих та маленьких. Можна мріяти про те, щоб коли-небудь провести хоча б добу у такому альпійському дерев'яному готелі.

За верхів’я гір чіплялися дрібні хмаринки.

Гори стали віддалятися від нас, а долини глибшали та ширшали. На зеленій галявині біля квітника - стодола для сіна. Такі невеликі накриття, повсюдно розкидані схилами. Узимку коровам немає потреби далеко йти до годівниці. От так швейцарці дбають про своїх годувальниць.

Andermatt очікувано виявився схожим на інші альпійські містечка.

Вирубування лісів нам не траплялося, та ремонт шляхів сполучення зустрічався досить часто.

Обрадував спеціальний паркінґ для інвалідів.

Автівка прискорила рух, будинки миготіли, як у швидкоплинному кіно.

До кожного будинку, навіть якщо він стоїть на самоті, прокладена чудова асфальтована дорога. На жаль, у гості нас тут - у горах, ніхто не дожидав.

Ми виїхали до узбережжя озера. Досить швидко на нас очікувала коротка зустріч з містом Люцерн. А потім, іще за годину, смачна вечеря зі швейцарським сиром та пивом у будинку наших друзів з міста Dietikon.

Див. далі: ШВЕЙЦАРІЯ-04. Берн. Центр міста. 17 серпня 2014