Коли прогулюєшся Вільнюсом, особливо, Старим містом, то ледь не щохвилини звертаєш увагу на храм певної реліґії. У цьому нема нічого дивного, адже Литва впродовж багатьох століть перебувала на перехресті доріг, що з'єднували різні країни та народи.

 Багато хто почував себе затишно у Вільнюсі саме тому, що тут, поряд один із одним мирно мешкали люди різних віросповідань.

Не вистачить ніякого часу для того, щоби навіть швидко обійти всі католицькі, православні, уніатські, старообрядницькі, єванґельські храми, синагоги юдеїв, кенаси караїмів, чи молитовні будинки інших нетрадиційних реліґій.

 Яскравий приклад - ми розпрощалися з "Республікою Ужупіс", перейшли річку Вільняле мостом, і навіть побіжно глянувши ліворуч, роздивилися на горі костел Вознесіння Господнього (Dangun Izengimo baznycia, вул. Субачяус, 28) і костел Серця Ісуса (Svc. Jezaus sirdies (Viziciu) baznycia, вул. Расу, 6). Глянули прямо – дзвіниця костела Св. Іоанів. А лише за 50 метрів праворуч височіє кафедральний православний собор Пречистої Божої Матері (Maironio g. 14).

За стилем, мені здається, сучасний вигляд собору нагадує грузинські церкви. Під білосніжною штукатуркою є можливість роздивитися давню кладку. Церкву звели у 1346 р. за розпорядженням Юліани (Уляни) - другої дружини Великого князя литовського Альґірдаса, матері короля Яґайла - переможця Ґрюнвальдської битви. Вона була тверською княжною і тому підтримувала православ'я.

У Соборі Пречистої Божої Матері княгиня й похована. Зайдемо всередину. Сходинок немає. Церква набула статусу собору в 1415 році, за часів Вітаутаса Великого.

Найважливішим кафедральним храмом православних Литви ця церква стала аж шість століть тому. Собор - ровесник вежі Ґедимінаса, символа Вільнюсу.

На колоні, що праворуч, встановлена ікона Божої Матері, яку цар Олександр ІІ подарував у 1870-му році.

У нинішньому вигляді собор відродився в останній третині ХІХ століття на пожертви. Зі зворотнього боку його фасад так само цікавий.

За 100 метрів вулицею Св. Миколо (?v. Mykolo g. 9) можна побачити білі стіни під черепичним дахом костелу Св. Арханґела Михаїла  (Sv. Mykolo baznycia). Його будував протягом 30 років маґнат, політик і культурний діяч Великого Князівства Литовського Ляонас Сапега. У 1627 році храм був освячений, пізніше став родинним пантеоном роду Сапег.

Правіше через вулицю – цілий комплекс храмових будівель.

Біля них - пам'ятник Адаму Міцкевичу (Maironio g.), втановлений у 1984 році (скульптор Ґядимінас Йокубоніс). Фіґура Поета (заввишки 4, 5 м) спирається на колону, яка розсічена горизонтально на 2 частини, зсунуті одна відносно іншої. Це символ того, що класик жив на батьківщині та закордоном і його талант належить до польської та литовської культур.

За монументом на землі лежать шість кам'яних барельєфних плит, прикрашених сценами з драматичної поеми А.Міцкевича «Дзяди». До слова, рожевий граніт для пам'ятника був доправлений з українського кар'єру, який розташований під містом Сарни Волинської області.

Поблизу, біля дороги - меморіальна плита. 23 серпня 1988 року, біля пам'ятника поету-демократу відбувся перший масовий мітинг протесту проти радянської окупації (здійсненої за таємним протоколом пакту Молотова-Ріббентропа). Вітаутас Ландсберґіс, перший голова парламенту незалежної Литви після її відділення від СРСР, назвав ту подію, організовану дисидентами-патріотами, "історичним мітингом".

А ще за 50 метрів – архітектурна перлина Вільнюсу, Литви, Європи та світу - Костел Святої Анни (Maironio g. 8). Поруч із костелом спрямована до небес псевдоґотична дзвіниця XIX століття побудови.

«Свята Анна» - справжній шедевр пізньої ґотики. Головний фасад прикрашає унікальний мережчатий фронтон із трьома вежами. Багато хто пов'язує це зображення з тим, що саме "три стовпи" є ґеральдичним знаком Великого Князівства Литовського й гербом династії Ґедиміновичів. Такий знак зветься - "колюмни", бо вживався і у доґеральдичну епоху. Форма храму прямокутна, завдовжки 22 м та завширшки 10 м.

Кам'яний костел Св. Анни звели швидко, за 5 років (1495-1500) і освятили у травні 1501 р. Для будівництва храму було використано 33 типи жовтої фасонної цегли.

Дуже гарні двері костелу, на превеликий жаль, були замкнені. Ми роздивилися літери "SA", які повторюються неодноразово - "Свята Анна". Вирішили завітати до сусідньої церкви.

Костел Св. Франциска і Бернардина (Maironio g. 10) збудували на 10 років раніш від сусідки - "Святої Анни". Мені дуже сподобався фасад. Знизу - цегляна ґотична частина, вище - ренесансний фронтон XVII століття з фрескою  вже XIX ст.

Потрапити до храму не було важко, оскільки праворуч від головного входу вдало збудували пандус.

Усередені костел справляє враження значно вищого, аніж зовні.

Нам надзвичайно сподобалося внутрішнє оздоблення костелу світлим та темним деревом із червоними оксамитовими панелями. Досить незвичайний інтер'єр.

Безліч різблених фіґур, іконостас, кафедру і оклади ікон створили справжні майстри різблення з дерева.

Легкі багатогранні колони піднімають до неба склепіння з ґеометричними орнаментами.

Майже чорний орґан виразно контрастував зі світлими стінами та стелею.

Виходячи, ми звернули увагу та вклонилися постаті святого Франциска Ассізького. Статуя здалася нам дуже доброю і домашньою. Втім, саме такий і був сам святий.

На подвір'ї сонечком світилася біломармурова Мадонна. Поряд на дереві майоріли різнокольорові стрічки. Після нашого візиту тут з'явилася також і синьо-жовта.

Гарна леґенда оповідає, як Наполеону Бонапарту настільки сподобався витончений повітряний силует костелу Святої Анни, що імператор забажав його, наче на долоні, перенести до Парижу. Але це неможливо було зробити навіть такому титану, яким був великий француз. І добре! Адже всі мешканці та гості Вільнюсу чимало втратили б, якби костел Святої Анни зник із місця, на якому стоїть вже більш як п'ять століть.

З іншого боку вулиці на нас чекало авто і ми, підійшовши до нього, отримали можливість ближче розглянути костел Св. Михаїла. Окремо стоїть дзвіниця-бароко, зведена на початку XVIII століття. На ній встановлений залізний флюгер, що зображує Св. Арханґела Михаїла, який поборює диявола. У нас не стало часу, а шкода - всередені багато цікавого: вівтарі, надгробки членів родини Сапєг. Крім того, тут і в деяких будівлях колишнього монастиря бернардинок можна оглянути дуже цікаві експонати Музею Церковної Спадщини.

Ще одна несподіванка - тільки у Литві я побачив, як стовбури дерев прикрашають тканинами. До речі, це нагадує орнаменти й кольори литовського національного костюму. Дерева вдягенені, як литовці!  

За 10 хвилин ми під'їхали на вулицю Антакальне (Antakalnio g. 1). Навмисно, щоби потрапити до костелу Св. Апостолів Петра та Павла. Це найвідоміший костел вільнюського бароко.

За переказами, у дохристиянськи часи тут - у підніжжі пагорба було святилище язичницької богині Мільде. Потім, за часів Вітовта Великого, тут з'явилася дерев'яна церква.

До храму я потрапив приставленим дерев'яним пандусом. Зайшли у головні двері і завмерли від захвату.

Давненько я не бачив такого гарного, вишуканого та розкішного інтер'єру! На стелі - розписи стриманих кольорів, створені італійськими майстрами. Храм великий, світлий та урочистий. Костел був освячений 1701-го року.

Сучасний конструктивний вигляд костел набув 1676-го року за допомоги гетьмана Миколаса Казиміраса Пацаса, який таким чином мав бажання увічнити незалежність Вільнюсу від ворогів. Саме тут, у храмі маґнат знайшов свій вічний спочинок. Пізніше костел прикрасили ліпниною та фресками.

Для освітлення костелу слугує незвичайна люстра у формі летючого вітрильника, створена балтійськими майстрами 1905-го року. Корабель складено з тисяч кришталевих кристалів.

У лівій частині вівтаря бачимо чудотворну фіґуру Ісуса у червоній мантії «Ecce homo» («Ось людина»). Поряд із двох боків срібні дари від людей, які отримали зцілення. Цю статую надіслав у подарунок Папа Римський Інокентій XII у 1700 р.

А це – Мадонна. Одна з кількох не білих фігур, а з кольоровим декоруванням.

Коли дивитися знизу доґори, складається враження, що весь костел створений із порцеляни. Внутрішнім оздобленням храму займалися скульптори Джованні Галлі з Риму та Петро Перті з Мілану. Перті працював із фіґурами та головами, а Галлі - з квітами і орнаментами. Разом вони створили 2000 статуй!

Проповідницький амвон зачаровує, його неможливо забути. Здається, що янґол, встановлений на паланкіні понад кафедрою, дивиться саме на тебе!

Через те, що попередній вівтар роботи 1700 року був проданий і прикрашає сьогодні один з костелів у Польщі, на початку ХХ століття був створений новий.

Папа Римський Іван Павло ІІ у 1993 році, під час візиту до Литви побував у цьому костелі.

Звернувши увагу на скриню, я поставив питання про неї служительці храму. Виявилося, що у скрині зберігалася частина ворожих скарбів, захоплених воєводою Пацем як трофей. Більша частина коштів з неї пішла на спорудження костелу.

Всі ці майстерно виконані фіґури створені зі сту?кко (стюк, італ. stucco, нім. Stuck) — штучного мармуру. Цей порівняно дешевий і легкій для обробки матеріал, досить просто виготовляється з обпаленого та подрібненого гіпсу і клейових додатків. Буває, що додають мармурову пудру і крихту, крейду, вапно, алебастр, інші матеріали. Після сушіння стукко набуває білого кольору і високої міцності. Якщо відполірувати, то він виглядає, як монолітний мармур.

Обабіч - засадничі підвалини Всесвіту - Сонце й Місяць. Костел має досить цікаві факти  у своїй "біографії". За часів епідемій чуми, на відміну від більшості храмів, його не закривали. Так само він працюівав й у радянські часи.

На хори костелу, до чудового білого орґану можна потрапити лише вузькими крутими сходами.

Останній погляд на величний центральний неф від вівтаря до головного входу. Проміння сонця в прольоті дверей наче вже кличе нас. Ми із жалем залишаємо цю перлину бароко не тільки Литви, але й усієї Балтії.

 Виходимо з Храму і бачимо перед вхідною аркою площу імені Івана Павла ІІ. У декільках кілометрах за нею - центр Вільнюсу. Там ми завершимо своє триденне знайомство з Литвою. А поки що їдемо до території відпочинку" Бельмонтас".

Див. далі: ЛИТВА. Вільнюс-9. Зона відпочинку "Бельмонтас". 8 квітня 2014