| ІТАЛІЯ-01. Венеція. Перший день. |
|
Минули 10 років і ми знову летіли до Італії. Визначальне й обов'язкове завдання мандрівки - здійснити у Римі 8-й етап мого всесвітнього проекту "Планета Земля - погляд з інвалідного візка". Але й решта проґрами була доволі насиченою - окрім Риму на нас очікувала зустріч із Пізою, Флоренцією, Міланом.
Першим містом була Венеція - мрія всіх, для кого подорожі є провідним захопленням, чи навіть пристрастю.
Лише три години перельоту з київського аеропорту Жуляни, й літак знижується над маленьким містечком Тревізо, летовище якого приймає малобюджетні рейси. Воно розташоване за кілька десятків кілометрів від Венеції.
Тож я заздалегідь довідався, що від аеропорту до місця перебування нас доправить автобус-експрес. Щойно лайнер зупинився, його оточили зустрічаючі служби.
Приємний сюрприз очікував прямо коло літака - уперше побачив трап обдаднаний підйомником для пасажира на візку! Паспортну та митну процедури проминули за хвилину.
Ми придбали у холі два квитки на автобус, та підійшли до нього на зупинку. Швидкий погляд і... стає зрозумілим - автобус... НЕ ПРИСТОСОВАНИЙ для візка. Що й підтвердив адміністратор, який керує посадкою. Мій досвід розв’язання такої ситуації буде корисним для інших. Спочатку адміністратор заявив, що треба брати таксі, інакше проблему не вирішити. І відвернувся для розмови з іншою людиною. Себто, як кажуть, умив руки. Мені відступати було нікуди, оскільки ціни на таксі нам не до снаги, - вони більші, аніж від Києва до Італії вартує рейс літаком. Тож я підвищив голос і став наполягати на тому, що відсутність автобусу доступного для інваліда - порушення моїх прав, як людини. І що вони ЗОБОВ'ЯЗАНІ мені допомогти! Така моя позиція миттєво змінила ситуацію. Черговий із почервонілим обличчям й винуватим виглядом побіг за помічниками. Вони почали "цвірінькати", - говорячи: проблему вирішити неможливо! Ойкати та охкати! За п'ять хвилин їхньої паніки та моєї реакції на підвищених тонах рішення було знайдене. Після кількаразових вибачень мені пояснили, що треба доїхати міським автобусом до вокзалу, звідти електричкою за 25 хвилин я доїду до континентального передмістя Венеції - містечка Местре, де був замовлений готель. Нам повернули гроші за автобусні квитки, допомогли дійти й донесли валізи до зупинки, примусом вручили квитки на міський маршрут, не взявши з нас грошей, і ще раз вибачилися та побажали гарної подорожі.
Доки чекали автобусу, мою увагу привернув спеціальний ліфт у приватній клініці, що розташована на другому поверсі.
За п'ять хвилин до прибуття нашого автобусу на зупинці пригальмувало авто із лоґотипом аеропорту, з нього вийшов чоловік у спецодягу, представився - "Мене звати Марко! Я допоможу вам сісти до автобусу!". Так і відбулося за лічені хвилини. Після кількох хвилин поїздки двері автобусу відчинилися біля залізничного вокзалу. І нас зустрів та допоміг вийти... той самий Марко, який допомагав поблизу летовища. Я так докладно описав цю ситуацію, для того щоб підкреслити - у цивілізованій європейській країні відсутність доступності - це неприємне виключення, і всі відповідальні люди ЗОБОВ'ЯЗАНІ вам надати допомогу! Це ваше право Людини! Вокзал навіть у такому маленькому містечку цілком пристосований для людей на візках.
Вагони місцевого поїзда - також!
Є спеціальна секція призначена для велосипедів!
Меньш тридцяти хвилин за вікнами миготіли поля та пагорби провінції Венето.
Тож показую перехід на фото.
Це - наш чудовий (і недорогий за мірками Венеції ) готель "Cіty of Art Venіce LLoyd", за адресою Vіa Rіzzardі, 32, 30175 Маргера,
з дивовижними дизайнерськими інтер'єрами та міні-музеєм у холі. Чому ми не зупинилися у самій Венеції. По-перше - там надто дорогі готелі. По-друге - навіть якщо ви замовили готель із опцією "Підходить для людини на візку", з того зовсім НЕ ВИПЛИВАЄ, що вам ЛЕГКО буде до нього дістатися минаючи канали, містки та переходи. Про це я знав заздалегідь, вивчаючи чужий досвід на форумах.
Залишивши речі, ми перейшли через дорогу, й на зупинці, розташованій за 50 метрів від нашого тимчасового будинку, стали очікувати один з автобусів, які йдуть до Венеції. Чекати довелося лише 5 хвилин.
Разом із туристами з різноманітних країн виїхали на міст Ponte della Libert?. За хвилину перед нами просто з води з'явився порт Венеції.
Автобус зупинився на Пьяццале де Рома (Pіazzale Roma) - останній площі, де зупиняються авто, або автобуси. Дуже багато туристів. Відразу виникли сумніви - як пересуватися містом на візку? Виявилося, що місто гостинне до інвалідів!
Дивіться, які зручні й зрозумілі тактильні вказівники для переходу площі незрячими перехожими! Увічливі вантажники готові віднести (точніше - відвезти) ваш багаж куди ви скажете...
Оскільки ми опинилися тут вже далеко за полудень, то вирішили прогулянку каналами на корабликах залишити на завтра, а сьогодні пішки вештатися неподалік від зворотнього маршруту.
Як і в будь-якому туристичному центрі світу, проблем із сувенірами не існує...
Стародавні будинки перебувають у процесі нескінченної реставрації.
Канал Rіo Nuovo. На іншому боці - сад Papadopolі. Ponte (міст) del Prefetto із пологими сходами не адаптований. Але нам неважко було піднятися вгору. Це викликало великий подив у туристів.
Згори дуже добре розглядати вируюче життя міста.
Незліченна кількість човнів та катерів. Пасажири - не тільки люди, але також їх чотирилапі вихованці.
За десяток метрів - вузькі вулички із кількаповерховими будинками.
Трохи історії. У другій половині VІ-го сторіччя мешканці материкової частини провінції Венето, рятуючись від войовничих племен, почали переселятися на численні острови, розташовані у великій лаґуні. Ті давні часи з нашими з'єднує 15 сторіч дивовижної бурхливої історії, численні факти злетів та падінь Міста та його мешканців.
У них – звичайнісінькі проблеми і радощі.
Сьогодні в історичному центрі, розташованому на 118-ти островах Венеціанської лаґуни живе близько 300 тис. людей.
Думаю, що немає двох абсолютно однакових мостів.
Немає однакових вікон.
Доволі часто на дахах влаштовані балкони.
А просто під ногами - ключовий символ Венеції - ґондоли.
Можна позаздрити тим, хто п'є чай, або типові для цього краю вина - Амароне або Бардоліно на цих повитих зеленню терассах. Бажаю вам хоча б раз у житті споглядать звідти, з висоти венеційське життя!
Шкода, що мені не під силу перебороти різноманітні стародавні сходи. Заборонений плід солодкий! Здається, що саме там, куди не можеш потрапити, заховане найцікавіше.
В одній з кав’ярень ми скуштували венеційського морозива. Дуже смачне! Рекомендуємо...
Упевнений, що цей будинок перебудовували представники багатьох поколінь однієї родини.
Оскільки більшість гостей дістаються до центру каналами, чимало вузьких вуличок часто бувають абсолютно безлюдними.
Для розведення квітів венеціанці використовують будь-яку можливість.
У прорізі дверей промайнула ґондола. Ґанку просто немає - замість першої сходинки - вода!
Без мапи в цьому місті досить складно...
Стоянка водних таксі. Унікальна професія ґондольєра - найпочесніша й винятково сімейна. Ліцензію на такий бізнес одержують винятково у спадщину!
Зусібіч на нас дивляться венеціанські леви.
Для того, що б не пропустити щось цікаве, треба майже постійно дивитися вгору. Приблизно так, як ця мила пара.
У місті багацько храмів. Перший, який ми зустріли - церква Миколи Толентинського (L'?glise San Nicola da Tolentino), зведена у ХVІ-му сторіччі, прикрашена колонами й фронтоном на початку ХVІІІ-го ст.
Храм стоїть на березі 300 метрового каналу Rіo deі Tolentіnі, що з'єднаний з початком центральної артерії міста - Ґранд каналом.
Наприкінці дня хтось прощається з Венецією, а хтось говорить їй "Вітаю!"
Рух корабликів Ґранд каналом явно уповільнився. За день утомилися всі, навіть птахи.
Незабаром спалахнуть гарні стародавні ліхтарі.
Із заздрістю ми подивилися на цього хлопця, який може нікуди не квапитися, вбираючи у себе сонячні промені та їхнє відбиття у хвилях.
Сонце пірнуло за воду, попрощавшись з нами та сьогоднішнім днем золотим сяйвом смеркання.
Нічні вулички спорожніли. І лишень звуки середньовічної музики, які долинали здалеку, підтверджували аксіому, що Венеція ніколи не спить!
"...Вірно, ховають чаклунок Завіси чорних ґондол. Там, де вогні у лаґуні - Тисячі вогняних бджол..." Так писал колись Микола Гумільов.
За 15 хвилин я пив чай у холі готелю. Моїми німими «співрозмовниками» були статуї, одна із яких – заснула, підказавши мені, що вже час відпочивати! Див. далі: ІТАЛІЯ-02. Венеція. Гранд-канал. 14 квітня
|
