Отже, мрії збуваються. Ми летимо до Грузії. Давненько я там не був… Дитячі враження давно забулися, та й було це в іншій країні, в середині минулого століття, в іншому часі. Звісно, багато різного кожен із нас чув про Грузію, про грузинів. Спробую обійтись без політики, без соціології.

Просто враження від мандрівки.

Наш тур ми замовили у Києві, в туристичній компанії «Акуна-матата».

«Боинг» «Грузинських авіаліній» доставив нас з Борисполя до летовища Батумі лише за дві години. На борту нормальний сервіс, годували обідом з добрячим вином. Горілочки-с нє падавалі-с… Об’яви лунали грузинською та агліцькою.

Біля аеропорту багато таксі. До поселення Гоніо, куди ми прямували (росташованого на 8 км південніше Батумі), нас доправили за 15 хвилин. Коштувало це 20 ларі, тобто 12 доларів.

Взагалі-то, порівнювати ларі з гривною простіше, ніж з доларом. Один ларі – це, власне, 5 гривень.

Пізніше довідалися, що таксі, як часто буває, це «понти для приїзжих». У 50 м. (через дорогу) можна сісти на маршрутку і доїхати туди ж, хоч на 5 хвилин довше, але сплативши по 1 ларі з особи та 50 тетрі за багаж (оплата при виході).

Наш будинок – такий собі пансіонат на 20 гостей, тут же живе родина господаря – професора математики Батумського універа з 4 осіб.

Декілька 2-3-х містних номерів; два 2-х кімнатних (4-х містних). У кожному душ-туалет. Кондиціонерів нема. Вентилятори.

До моря - 100 м. 

Селище невеличке, основні будинки стоять вздовж траси (майже всі відділені від транспортного шуму і пилу густими деревами і кущами).

Рух на трасі щільний, зокрема, чимало фур. Я звернув увагу, що майже не відчутно автомобільного вихлопу (причина в нотатках про Гонійську фортецю).

А на узгір’ях мальовничо розкидані будиночки, що нагадує і Чорногорію, і Крим, і Італію!

В готельчику нас зустріла гостинна господиня. Розуміючи, що нам кортить пірнути у «морську безодню», швидко відвела нас до номера, стисло повідала нам декотрі подробиці нашого перебування, нагадала, коли подасть обід. А господар-професор особисто провів алейкою до пляжу.

Будинок з басейном виявився цікавішим, ніж ми чекали від турбюро. Ідучи повз нас привітався сусіда, до речі німець.

Це наша кімната. Приємно, що є темні штори. Удень так прохолодніше.

Санвузол – акуратний, зручний – туалет, рукомийник, душ (постійно гаряча вода). Не розклали, а покинули речі, взяли плавки – і мерщій пірнути у Чорне море.

Кинули погляд на сусідські готельчики ліворуч та праворуч і ...

Бігцем попрямували на пляж!

Рушили швидко, але мандариновий садок примусив уповільнити кроки. Аромат дерев був сильний, пряний, чудовий, п'янкий, одним словом - південний! Та й давно ми не бачили, як ростуть на гілках лимони.

50 метрів райськими кущами. Хвіртка...

Ще 100 метрів і ... хвилі до горизонту,  шум прибою і запах моря...

 Ледь не підстрибнули на радощах, як бачите на фото, людей було геть мало.

Лежаки і парасольки можна взяти у прокаті ( на весь день 4 ларі).

Задоволені повернулися в номер, смачно пообідали, і вже тоді відчули втому. Якщо відверто, це – чудо. Ще вранці були в Києві, а зараз після супу і м’яса зі спеціями сидимо в кріслах на веранді при південному кордоні Кавказу (отже, Європи) у 2-х кілометрах від Турції.

У дворі чимало місць для авто (безкоштовно для гостей).

Звертає увагу те, що багато хто з грузинів користуються «мерседесами». Нам відповіли, посміхаючись, що у «мерсів» міцний передок. Додавши: «Ви ж знаєте, ми їздимо не за правилами!»

Але, нова грузинська поліція у жорсткий спосіб пресує водіїв за ці «давні традиції». І потихесеньку місцеві починають дотримуватися порядку на дорогах.

По всіх двориках є столики, мангали. Якщо гості забажають щось приготувати власноруч, це цілком можлтво. Але нас годували смачно і такої потреби не виникло.

Триразове харчування вартувало 20 ларі на день (100 гривень) з особи. Сніданок – 9:00, обід – 14:00, вечеря о 20-й. Щоденне меню обговорювалось із привітною господинею Венерою.

Харчування переважно сільське – просте, але харчі – завжди найсвіжіші і приготованні з душею. Обов’язкова програма, за кожного «годування» – домашній сир, масло, чай, лимони із саду (чудові, кисло-солодкі, без звичної гіркоти пінічних морів), і звісно ж, соус ткемалі і абрикосовий джем власного приготування (йя-йя! Даст іст фантастішен!) – ЩОДНЯ! Сувора тітка пильнувала: якщо щось із обов’язкової програми нами з’їдалося, вона миттю компенсувала необхідний харч.

В деякі дні людей на пляжі більшало. Праворуч на фото - пляж селища Кваріаті (1,5 км на південь). Тому у дні напливу пляжників радимо поїхати на екскурсії ( у нас було три - в Батумі, Батумський ботанічний сад і в Гонійську фортецю. Про це нижче).

Торгівля в Гоніо – кав’ярень – багацько, магазинчики – будь-які. Ціни ясний світ – нижчі київьских і особливо ялтинських.

У турецьких кафе-магазинах (яких чимало) – тиша, відпочиваючі грузини гордовито їх іґнорують.

По всьому берегу та узгір’ям рясно розкидані готелі та приватні пансіонати. Вони геть різні: за розмірами та поверховістю, місткістю і часом побудови,

рівнем комфорту, архітектурою і стилю будування. І за ціною – на різну товщину гаманця! Звертає увагу те, що часто у пансіонатах є номери і на першому поверсі, без порогів. В принципі інваліди-візочники відпочивати тут можуть, тим більше, що є впевненість, що місцеві нададуть потрібну допомогу – підняти, підвести! Але навмисно НІЧОГО не пристосовано. Певно на пляжі проїхати галькою буде вельми проблематично. Хоча, думаю, їхати піском не легше.

Що приємно і весело – фасади фарбовані у всі кольори веселки. Більшість будинків – яскраві і веселенькі. При першому ж погляді на них завжди посміхнешся.

Розваги у Гоніо: дискАтекА, дискОтЕка, живий рокбенд (тихо! – вночі!) красиво грає блюз-рок 70-х, наче «40 років не пройшло» – о! Чутно, що музиканти з Тбілісі и скоріше дорослі ніж молоді…

Розваги на пляжі - стандіртні: катають на парашуті, гідроциклі, бананах  різної форми ( іноді, для екстріму - з переслідуванням катером берегової охорони).

Блискуча робота силовиків. Вони реально працюють. Періодично патрулюють гвинтокрили. Достатньо комусь на матраці, гідроциклі чи човнику за плити далеко від берега, миттю з’являється катер берегової гвардії і розбирається із ситуацією. При потребі одразу ж надає допомогу! Повторю ще раз, поліція не «відпрацьовує» час, а допомагає людям – співвітчизникам і іноземцям.

Декілька разів за пляжний тиждень ми були біля моря майже одинокі.

На пляжах продаюцця сирі лісові горішки (дуже смачні), кукурудза вар. (добр.), кавказьки солодощі (дуже смачні), пиво-кокакола-мінералка, персики-сливи-яблука-апельсини-банани все з протяжним наголосом  на останньому и-и-и. 

З моря берег виглядає завжди по різному і по новому.

Декілька разів природа нагадала, що Аджарія розташована в субтропіках. В одну мить опустилися хмари з гір, навколо потемніло…

І линула злива! А через деякий час її начеб-то і не було!

  Лише рослини, промиті теплим дощем, заграли неймовірними фарбами.

Весь тиждень море було ласкавим, теплим (температура води +24 С). Прибій – нормальний, медуз і водоростей не було. Тому в басейні ми купалися лише одного разу (він комфортний, зі зручною хромованою драбинкою, завжди з чистою прісною водою).

Вода з крану поки без лічильника.

Так одноманітно (чого ми і хотіли!), пройшли наші пляжні дні – разом з чудовим, прозорим, зелено-блакитним морем, смачнющою кавказькою їжею, грузинськими винами (купували в магазинах, часом у приватників – дешевше), безмірним споживанням фруктів, неспішними лінивими бесідами з колегами туристами, і щирими сердечними розмовами (між іншим, і про політику) з господарями.

До слова вінда в компі у хазяйського сина – англійська, з грузинськими шрифтами.

 Ввечері першого ж дня місцеві заходи сонця змусили нас щиро здивуватися.

Світлини лише частково передають симфонію кольорів.

 Подібну несподівану феєрію ми споглядали майже щовечора.

Підводячи підсумок наших перших відвідин нової Грузії, хочу сказати, що ми перебували в стані глибокого релаксу, повного внутрішнього комфорту. Абсолютно ніщо не діяло на нерви. Приблизно так ми відчували себе в Адріатиці – в Чорногорії.

Ні, різниця все ж була – тут ми не чули знайомих всьому світу слов’янських ідиоматичних висловів, які лунають, нажаль, на всіх континентах. Це ще раз переконало нас, що ми хоч і в рідному, але закордонні.

І останнє – ставлення до українців у грузинів по справжньому добре, відкрите і сердечне. Усі називають Україну найближчим другом Грузії. В день, коли ми відлітали, відпала потреба в таксі – наш симпатичний господар Шалва Бахтадзе особисто і безкоштовно («Ти что, обижаєш?!?!») відвіз нас до летовища.

Коли нас вдома, в Києві, запитують – «Сподобалось?», ми буз сумнівів говоримо – «Так, дуже!». Дорогуватий авіапереліт (чартер туди-зворотньо в "гарячий" сезон 310 $ з особи).

У всьому іншому якість відповідає вартості.

На запитання, чи поїдемо ми знову до Грузії у Батумі, відповідаємо «Хотілося б!»