БРИТАНІЯ-02. Дорога до Храму "Beatles". 14 червня 2010 |
У нас було всього 2 неповних доби. Ночували ми в Готелі «Монтана» http://www.londonnethotels.co.uk/Montana_Hotel_London.htm
Чесно кажучи, я трохи турбувався, коли ми поверталися в готель пізно ввечері – адже завтра потрібно було встати рано, потім достатньо жваво – на вокзал, потім – поїзд, потім – пошук нашого нового притулку в Ліверпулі. Дуже хотіли добре відпочити, щоб першим днем реалізації майже 45 літньої мрії скористатися на 100, ні, на 150 %. Мені подобаються в поїздках готелі, де дуже щільні штори на вікнах, або вікон взагалі немає. Увечері, після багатогодинної прогулянки з емоціями і враженнями, можна дійсно провалитися в сон, глибокий і без сновидінь. Саме такий номер був в лондонській «Монтані». Але не треба думати, що ночували ми в комірці: з кімнати були двері у ванну і туалет, а вже у ванні було велике вікно. Кафе було в підвалі, тому Наташа принесла мені в номер стандартний британський сніданок: шинку з яєчнею, ковбасу, сир, булки, масло, джем, тости, каву. Все відмінно приготоване, свіже, пахуче. Можна було узяти добавку, чим ми і скористалися. А потім подякували нашим господарям на рецепції та попрямували на вокзал «Euston». Я спеціально бронював з Києва готель в Лондоні на відстані 10-20 хвилинах пішки від вокзалу. І мав рацію: на вулицях, які примикали до трьох вокзалів Kings Cross, St. Pancras і Euston, було чималенько машин. Вокзал St. Pancras, побудований за проектом архітектора Вільяма Генрі Барлоу в 1868 році з вікторіанським фасадом в готичному стилі, відразу став одним з символів Лондона. Його грандіозний однопролітний дах в ті часи був дійсним дивом інженерної думки. З 14 листопада 2007 року фірмові поїзди компанії Eurostar почали ходити з цього вокзалу за маршрутами Лондон – Париж і Лондон – Брюссель. Тривалість поїздки від Лондона ка Брюсселя складає менше двох годин, а щоб добратися до Лондона з центру Парижа буде потрібно всього 2 години 15 хвилин. Вокзал St Pancras Лондонські вокзали, багато з яких побудовані майже 150 і більше років тому – це справжні архітектурні пам'ятники. Англійці розуміли, що саме вони - візитна картка столиці країни, і будували на століття. Говорять, що всі вокзали відкривали королеви або королі. Мабуть, архітекторам і будівельникам соромно було, щоб їх творіння визвало критику у королівських персон. Потім ми пройшли мимо нової, модерністсько-фундаментальної будівлі Британської бібліотеки. Далі,
Якби був час, все це можна було б розглядати годинами, але попереду шлях на північний захід Англії. Через 15 хвилин прогулянки ми опинилися на Юстон–стейшн. Відразу попрямували до спеціального офісу. У ньому сиділи літні люди, люди з тростинами, милицями під лікоть, пасажири з маленькими діточками. Побачивши візочника, молода жінка підвелася із стільця, привіталася. Коли почула відповідь від іноземця (чому так погано колись вивчав мову?!?) узяла наші квитки, зареєструвала їх, запитала, чи ходжу я, чи потрібно нам допомогти добратися від офісу до вагону. Почувши дві негативні відповіді, попросила бути при виході на перон за 20 хвилин до відходу поїзда. Більшість вокзалів розташовані практично в центрі міста. Тому часто поїзди прибувають тунелями прямо до підвальних приміщень вокзалів. Коли ми підійшли до довгого похилого пандуса, що йшов вниз від рівня вулиці та залів очікування до платформи з поїздами, то далеко внизу побачили автокар, водій якого махав нам рукою і запрошував спускатися до нього. Що ми успішно і зробили, але затримались, щоб сфотографувати красень поїзд, який через декілька хвилин понесе нас до міста, де народилася одна з легенд ХХ століття. На електрокарі знаходився складаний пандус, яким я без проблем потрапив до вагону. Таким чином, приблизно через 40 хвилин після виходу з готелю, ми вже сиділи у вагоні. Ще через 10 хвилин, рівно о 10 годині 07 хвилин, поїзд рушив. Точно, хвилина в хвилину, як написано на квитках Відстань між Лондоном і Ліверпулем (за мапою Google) – приблизно 210 миль тобто 336 км. Час поїздка – 2 години 8 хвилин. Порахуйте самі – середня швидкість 157 км/год. А якщо врахувати, що маршрутом було 2 або 3 зупинки, кожна хвилин по 5, то і всі 180. Тому пейзажі роздивитися важко, як і на фото виходить трохи збита картинка. 15 років тому відбулася наша перша поїздка за допомогою британських залізниць. Швидкість зміни пейзажу за вікном, відсутність стуку стиків рейок викликали шок технічний. Допомога, фактично опіка інваліда персоналом вокзалу при посадці і вивантаженні, килимові доріжки в проходах, м'які крісла, усмішливі кондуктори-контролери, можливість купити (не дешево!) каву, чай, бутерброди, навіть гарячі другі страви у офіціантів у фірмових тужурках і білосніжних поварських ковпачках – все це викликало шок культурно-побутовий. За минулі роки гірше не стало. З'явилися столики між більшістю сидінь, електророзетки біля кожного ряду для ноутбуків та DVD–плеерів. Все інше, як і раніше, – чисто, тепло, спокійно, чітко і гідно. Гідно і для пасажирів, і для перевізника! Наташа майже відразу ж заснула, а мені вже не спалося, адже через якихось декілька годин я стикнуся з історією і самим життям четвірки з Ліверпуля. Місце, помічене логотипом з коляскою, відразу ж за тамбуром, просторе, розраховане, зокрема, і на багаж. Причому я можу залишатися в колясці або пересісти в м'яке крісло, типу літакового. Столик – вище, ніж інші, щоб коліна візочника добре проходили. Туалети для інвалідів були поряд, за стінкою з широченими дверима, що автоматично відкриваються, і мінімальним, але достатнім, набором засобів гігієни. Я підключив блок живлення ноута, в черговий раз проглядав класичну авторизовану біографію Бітлз, написану Хантером Девісом. Дуже добре, що я її «загнав» в пам'ять От так, то дивлячись в книгу, то звертаючи увагу на миттєво змінні пейзажі, на охайні поля з вівцями, на маленькі чистенькі мистечка, замки і вікторіанські садиби з колонами, то вітаючись кивком голови з контролером квитків або офіціантом-стюардом з напоями, ми наближалися до Ліверпуля. Електроне динамічне табло розповіло, що до прибуття залишилося 15 хвилин. Ми склали речі, якими користувалися в дорозі, і почали дивитися у вікно. Вдалині з'явилася водна стрічка, яка стрімко наближалася. Потім прогуркотів міст, яким подолали річку Мерсей, – ось звідки назва музичного стилю кінця 50–х – початку 60–х років «Мэрсей-бит». На горизонті показалися башти вікторіанської епохи, не дуже високі хмарочоси (за американськими стандартами - «хмарочосики») з скла. і поїзд в'їхав в шкляну арку вокзалу. Треба сказати, що за весь час поїздки вагон був зайнятий приблизно на чверть, на проміжних стоянках декілька чоловік виходило, приблизно стільки ж сідало до вагону. Тому нечисленні пасажири дуже швидко звільнили вагон, і ми останніми зістрибнули з двох невеликих сходинок, не чекаючи сторонньої допомоги. На часах было 12 часов 13 минут. Поезд пришел примерно на 3-4 минуты раньше расписания. На годиннику було 12 годин 13 хвилин. Поїзд прийшов приблизно на 3-4 хвилини раніше розкладу. Коли ми опинилися на пероні, то побачили метрах в 30-ти представників спецсервісу, що повинні були допомогти мені вийти з вагону. Вони підбігли і були просто приголомшені нашою прудкістю. Вони не розуміли, як ми самі змогли подолати цілих дві (!) сходинки самостійно, без пандуса. Вони перебиваючи один одного, намагалися пояснити, що поїзд прийшов трохи раніше, що вони затрималися випадково і так далі. Їх емоційні вибачення були нами шляхетно прийняті! Ще 50 метрів – і ми у фойє вокзалу «Liverpool Lime Street” Відносні мало людей, повна відсутність звичною нам паніки, чистота, різноманітні кафешки на будь-який смак з вільними місцями у столиків, запах кави, східних спецій, свіжого хліба, квітів (це на вокзалі!), і – головне – багато світла. Причому світла не тільки зверху, з скляної стелі, але і від блискучої підлоги! МОМЕНТ ІСТИНИ №1 Подивітья на підлогу зали, куди потрапляють прямо з вулиці. Він практично білого кольору. Вмить в голові порівняння з Батьківщиною. У нас підлоги вокзалів, як правило, темні, чорні, іноді, в нових будовах, сірого кольору. Ну і правильно! Ми так звикли, і це так логічно! На вокзалі багато людей, грязюки на темних підлогах не видно, або видно мало. А ці «ненормальні» англійці не розуміють, як заощадити на прибиральниках або полегшити їм життя, і роблять світлі підлоги. Адже на них грязюка видна ВІДРАЗУ! А це означає, що відразу ж потрібно прибирати. Що вони і роблять! Майже в кожній зарубіжній мандрівці уважний турист отримує своєрідний момент істини, коли щось «б'є» в голову, осяює блискавкою, допомагає відповісти на питання, чому вони живуть так, а ми у себе вдома інакше. Не обов'язково, що у них добре, а у нас погано. Просто – інакше! І ось цей приклад чистого, незважаючи на сніг і дощ на вулиці, підлоги на вокзалі, спеціально світлої для того, що б на ній відразу була видна грязюка і її швиденько забрали, пояснює, хай частково, хай трохи, чому ми в Україні, і вони в Британії живемо по-різному. Але я повертаюся до розповіді, адже ще 30, 20, 10, 5 метрів. 1 метр, двері на виході, що автоматично відкриваються для інвалідів, і ми опинилися під небом міста Ліверпуля, де близько 70 років тому народилися 4 простих хлопця, які мали відношення до зміни світу в ХХ столітті. Отже, стою перед вокзалом, розгортаю мапу, що купив в автоматі, шукаю орієнтири, знайомі звавдяки Інтернету, карті Google. Повернув голову праворуч, здригаюся. Прямо у центрі, вдалині, видно дві башти з годинником і бронзовим легендарним птахом Лайвер на верхівці, символом Ліверпуля. Башти будівлі Royal Liver Buildings Вікторіанської епохи, пам'ятають завдяки фотографіям ті щасливчики, кому в першій третині 60-х років минулого століття поталанило почути мелодії четвірки з Ліверпуля. Чорно-білі фотки з мутними картинками, віддруковані з кустарних, низької якості негативів, з чотирма всміхненими хлопчинами на фоні башт, ховалися бітломанами в книжках або хитрих юнацьких схованках. Ці знімки були справжнім скарбом, предметом гордості власника і заздрості для багатьох їх однолітків. Незважаючи на мій сивоволосий вік, серце забилося, як тоді, майже 50 років тому. Наташа, напевно, відчула мій стан, і, не дивлячись на вагу рюкзака, який був у неї за спиною і безперечне бажання скоріше скинути його в номері готелю, не квапила мене, тактовно чекала, коли я зможу, видихнувши, а потім вдихнувши повітря, упірнути в свою мрію! Я припускав, що наш готель, замовлений з Києва, знаходиться в 20-25 хвилинах від вокзалу – ідеальна відстань для «транспортування себе» пішки. І ми попрямували до себе «додому» – саме так ще із студентських років, з початку 70-х, називаю готелі в інших містах і країнах. Перші 50 метрів по Ліверпулю. І таке враження, що я живу в цьому місті вже років десять. Адже завдяки солідній багатоденній і багатогодинній підготовці в Інтернеті, вивченню подорожніх заміток тих, хто тут вже бував, точним і цінним порадам близького друга Сергія Радченко, що побував тут раніше і, особливо, чудо-картам Google Earth, я йшов, практично знайомими вулицями, впізнавав будівлі, пам'ятники, магазини, відчуваючи сам дух міста. Здавалося, що навіть деякі люди мені раніше зустрічалися! Я пізнавав їх обличчя! Отже, перший орієнтир – башта Radio-City. Ми проходимо площею Williamson Square, Фото - pikus.r , panoramio потрапляємо на вулицю Whatechapel. Тут Наташі довелося сісти перепочити. Моя голова крутилася на 360 градусів, приблизно, як голова Георгія Віцина в папасі у фільмі «Кавказька полонянка». З вітрин магазинчиків, лавок, із столиків сувенірних розкладок, зі свіжих і вполовину обірваних листівок і постерів, з кухлів, листівок, обкладинок книжок і і часописів на мене дивилися десятки, може тисячи обличч чотирьох молодих людей, разом або окремо, в стильних довгих зачісках, з гітарами в руках. Мені довелося взяти себе в руки, і ми пішли далі, вже по вулиці Paradise str. Побачивши серед численних реклам на стіні торгового центру логотип супермаркету “Tesco”, ми посміхнулися один одному – один з наших улюблених магазинів допоможе нам не померти з голоду і спраги. Ми пройшли ще 100 метрів, і раптом я із здивуванням побачив стильну будівлю багатоповерхового паркінгу біля готелю «Hilton», до якого, моїми розрахунками, було ще хвилин 10 ходу. Поворот праворуч – 50 метрів. І я зупинився, неначе меня прив'язали – ліворуч – наш готель «F-1», а праворуч, за озером Salthouse Dock – темно-коричневі цегляні старі будівлі Albert Dock. Приблизно само так колись, більше 50 років тому, я був уражений, коли ми їхали в поїзді на Кавказі, навколо були то гори, то тунелі, а потім поїзд вийшов з тунеля і я ахнув – переді мною було море. Це враження я пам'ятаю до цих часів. Мій погляд на Albert Dock, а саме там був музей «Beatles Story» – це враження того ж разряду. Ще хвилина – і ми пройшли через хвіртку до готелю Коли я їду аби куди до Європи і замовляю готель, я відразу в пошукачі пишу декілька назв готелів – або «Etap», або «F-1». Вперше ми стали гостями такого готелю в Будапешті. Це мережа економічних готелів, де є дво або тримісні номери. Сніданок не доданий. Є не дуже дорогий ресторан, бар, де, за бажання, можна поїсти і випити. У номері є все, що треба: чиста білизна, кондиціонер-калорифер, телевізор, туалет, душ і рукомийник, адаптовані для інвалідів. Хороше, на наш погляд, звички і смак, співвідношення ціна – якість. Ціна, як правило, мінімальна для міста, де готель розташований. І за цю мінімальну ціну в номері може розташуватися один, два або три гостя. Та до того ж - безкоштовна стоянка для машини. Готель «F-1-Ливерпуль», як мені здається, ідеальний варіант з погляду співвідношення ціна-якість – 36 фунтів за три особи. Також просто ідеально за розташуванням – до вокзалу не більше 15 хвилин, до музею – 200 метрів, до річки Мерсей – ще 50. Більшість цікавих місць, заради зустрічі з якими ми і приїхали, знаходяться максимум в 20-30 хвилинах пішки, не поспішаючи. Прочитали на дверях «F-1» повідомлення, що рецепція знаходиться в сусідньому готелі «Ibis» і підійшли туди. Адміністратор подивився на мене і сказав, що в «Формулі-1» немає номера для інвалідів. Це нас схвилювало, тому що у момент бронювання эмблемка з коляскою на сайті була. Про що я і сказав адміністраторові. Після цього він порився в комп'ютері, мабуть, побачив дату бронювання, і сказав, щоб ми не хвилювалися, і що ми житимемо в Ibis’е. А це – майже в два рази дорожче. Не смертельно, але несподівано. Я здивовано підняв брови, і він, обігнав мої думки, повідомив, що жити будемо тут, але за ціною Формули. Ще п'ять хвилин – фойє – ліфт – третій поверх – вставляємо ключ від номера (пластикову картку) в електронний замок ... і Наташа нарешті отримала можливість скинути рюкзак з плечей. Так закінчилася наша дорога Лондон – Ліверпуль, дорога до храму під назвою «The Beatles». Органайзер поїздок залізницями Великобританії. http://ojp.nationalrail.co.uk/en/s/fares/tickets Коли ви замовляєте собі квитки за допомогою цього планувальника, то треба не бути ледащим і мати час в запасі. Ваша увага і терпіння збережуть вам ваші гроші. Система вартості квитків малозрозуміла і зовні не слідкує за якоюсь системою. Хоча, упевнений, система є. Вартість залежить від дня тижня, часу від'їзду, частини дня (ранок, вечір). Знайомі англійці не змогли мені відповісти, чому так коштують квитки, чому різниця у вартості складає 200 і більше відсотків. У червні 2010 року я заплатив за квиток 27 ? (фунтів) – 16 -«туди» і 11 - «зворотньо» - 54 ? – за два (всього!). Ось ціна у 2012 році. 16 січня 2012 поїздка з Лондона до Ліверпуля в понеділок вранці об 11:07 коштує 17,0 ?. Хоча квиток на той же день, але на 09:40 коштує 69,00 ? (та ще і з однією пересадкою, та ще і на півгодини довше поїздка). За повернення з Ліверпуля до Лондона 19 січня 2012 в середу ввечері о 19:48 викладайте 11,5 ?. Хоча квиток того ж дня, але на 20:25 коштує 138,80 ? (з однією пересадкою). Тобто – можна з'їздити туди і назад за 207,80 ? (69,00 + 138,8), або за 28,50 ? ( 17,00 + 11,50). Тобто в 7,3 раза дешевше!!!
|