Ми від'їхали від Тадж Махалу і попрямували у західному напрямку, в бік Делі. Зрозуміло, що в Аґрі - місті з багатовіковою історією, яке довгий час було столицею за різних очільників, є чимало цікавого, на що варто подивитися.

 Проте інтенсивність наших екскурсій, пройдених «Золотим трикутником» лише за 3 дні, була високою і навіть думки про 200 кілометрів зворотного шляху від Аґри до Делі трохи стомлювали.

Ми проїздили вулицями Аґри повз вир буденного життя.

 Хтось кудись їхав.

Хтось, навіть під час хвилинної зупинки біля світлофора, намагався щось нам продати.

За 10 хвилин ми дісталися Форту. У 1565 році його почав будувати Акбар Великий, після перенесення столиці з Делі до Аґри. Все, що Акбар робив, він робив дуже швидко. Вже за шість років місто було оточене суцільною фортечною стіною. Ми увійшли до головної «Делійскої брами» (Delhi Gate). Переважно фортецю будували з традиційного червоного пісковику, тому й назвали її «Червоний Форт».

Після Акбара кожен володар розширював цитадель. У цій справі особливого успіху досягнув шах Джахан на початку XVII століття. До речі, саме форт став його 6-ти річною в'язницею і місцем останнього земного притулку. Внутрішня «Слоняча брама» (Elephant Gate) - ще більша та фундаментальна. Ми проминули її. Відвідувачі прибували і сонце стало припікати сильніше.

Оглянули стіни заввишки понад 20 (!) метрів, дізналися, що вони мають загальну довжину понад 2,5 км. Уявили собі розміри форту загалом і вирішили... вертатися до авта. Незважаючи на те, що одночасно із Тадж Махалом «Червоний форт» у 1983 році був занесений до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, вирішили їхати у бік Делі і щось подивитись вже у дорозі. Ми ретельно оглянули форт Амбер , отже, у першій подорожі Індією нам однієї фортеці цілком достатньо.

Сонце дошкуляло не лише нам, а й іншим гостям і навіть мешканцям Аґри.

Проїхали повз золотий кінний пам'ятник якомусь індійському ґероїчному воєводі у тюрбані.

За парканом вдалині, у імлі від розігрітого повітря востаннє нам зблиснули величні бані Тадж Махалу. Приблизно так їх бачив із своєї в’язниці шах Джахан...

Двохмільйонне місто, судячи з вигляду балконів будинків, живе нормальним життям.

Я запитав у нашого водія Палвана, сикха за національністю: а чи немає в Аґрі сикхського храму - ґурудвари? Він радісно відповів, що є! До того ж, дуже знаний, поважний та гарний. І на наше прохання підвіз за декілька хвилин прямісінько до ... райських кущів.

Біломармуровий палац із червоними дахами та безліччю бань - гурудвара зі складною назвою Gurudwara Shri Guru Ka Taal Sahib, храм тих, хто сповідує реліґію сикхізму, послідовників якої налічують у світі понад 20 мільйонів.

Мені - на візку, як часом трапляється, вхід був зачинений, проте я зміг у затінку дерева, не кваплячись спостерігати за життям цих незвичайних та милих людей.

Ґурудвара, або «Брама Ґуру» - не лише реліґійна будівля, але й центр, що об’єднує різні сторони суспільного життя його громади. При ньому працює школа, сикхи сюди приходять відпочити, спілкуватися, за необхідності - переночувати. Голодних (зауважу - будь-якої віри, а не тільки сикхів) тут безкоштовно годують у трапезній храму, яку називають ланґара. Сама традиція - безкоштовно нагодувати голодного, перетворилася на обов'язок понад 450 років тому, тобто, із середини XVI століття.

Я не відчував ані найменшого бажання квапитись із від'їздом із цього місця, цього райського куточку.

Зазвичай ґурудвари будувалися там, де колись побували та щось зробили сикхські пророки. Посеред подвір’я стояв пам'ятник одному з вчителів-ґуру, який пов’язаний саме із цим місцем.

Безкоштовна участь у діяльності храму є почесним обов’язком братчиків громади. Тому люди навколо нас постійно працювали. У саду, на луках, на будівельних роботах.

  Для створення таких скульптур із кущів або дерев необхідно докласти чималих зусиль та праці. Та й без щирого бажання і душі такого не зробити.

Біля літнього пана, який відпочивав у холодку під накриттям у ґалереї, хто-небудь молодший постійно чергував, готовий за потреби надати допомогу.

Мій відпочинок так само охороняли голуб і хтось незрозумілий, певно, заєць, чи може олень.

Очікуючи моїх друзів, які оглядали храм, в цьому чудовому саду під кроною широкого дерева побіля басейну, я задрімав.

Вивело мене із блаженного стану гуркотіння двигунів мотоциклів. Не скажу, що я від того зрадів.

Але побачивши, які люди зняли шоломи та присіли під деревом поруч зі мною, я зацікавився.

Наша бесіда «за життя» виявилася достатньо пізнавальною.

В іншому кінці парку стоїть іще один храм-ґурудвара Gurudwara Manji Sahib, цілковито відмінний за виглядом від першого.

Перед від'їздом ми сфотоґрафувалися із нашим чудовим водієм і дуже приємним попутником та співрозмовником Палваном, який став за три дні другом та надійним помічником.

Лише за кілометр ми зупинилися біля ще одного відомого архітектурного шедевру й історичного місця. Мавзолей Акбара Великого, збудований у 1605-1613 роках.

Він розташований у Сікандра (Sikandra) - передмісті Аґри, саме на дорозі, яка веде у Делі. Спочатку ми вирішили, що ця гарна споруда із чотирма високими мінаретами і є мавзолеєм Акбара, гідним його великих справ. Та виявилося, що цей величезний палац - лишень брама до терену меморіалу. А, власне, гробницю встановили далеко за воротами. Загальний розмір комплексу - 48 гектарів!

Приємно, що й тут усе є доступним для візочників.

Ми увійшли у тінь брами та з прохолоди роздивлялися величезний мавзолей, розташований далеченько. Зрозуміли, що доведеться йти сотні метрів під сонцем і... здалися. Вирішили обмежитися тим, щоб оглянути докладно лише браму. Хай простить нам Великий Акбар!

Ми захопилися візерунками, якими вкрита підлога.

Привертали увагу орнаменти стін і арок із червоного каменю, інкрустовані білим та чорним мармуром.

Як і завжди в Індії, перед нами повстали приклади неперевершеної вправності майстрів різьблення із каменю, зразки їх фантазії та вміння вигадувати найрізноманітніші візерунки.

Задерши голову, спробували роздивитись верхівки багатометрових мінаретів, спрямованих угору - аж до самого неба.

Очікуючи на автівку, ми чергового разу із задоволенням вдихнули пахощі спецій, фруктів, горіхів та якихось дивних, незнайомих солодощів.

Сіли до авта й рушили у зворотному напрямку нашого маршруту. Після обіду заторів було багато і 200 кілометрів ми ледь подолали за 5 годин переїзду.

Але незважаючи на корки, на людей, які частенько перебігали трасу попід самим капотом, наш водій, віртуозно обганяв більшість машин та впевнено наближав нас до закінчення фантастичної триденної незабутньої подорожі «Золотим Трикутником» Індії за маршрутом Делі - Джайпур - Фатехпур Сікрі - Аґра - Делі. До столиці ми прибули вже у сутінках. Нашу останню ніч під осіннім індійським небом ми спали без сновидінь.

Див. далі: ІНДІЯ-16 і ОСТАННЯ. Делі. Вулиці? майже без коментарів. 7 жовтня 2012 року.