ІНДІЯ-11. Джайпур. Прогулянка вулицями міста. 5 жовтня 2012 |
У далекому 1727 році раджа Джай Синґх II вирішив перенести столицю із форту Амбер у більш зручне місце. Він знайшов долину, яка відповідала його задумам за 11 км на південь Амбера і розпочав там будівництво. Архітектор із вельми складним ім'ям Видьядхар Бхаттачария дістав завдання збудувати місто лишень за декілька років.
Це було перше в Індії будівництво цілого міста за заздалегідь розробленим планом. Зі завданням зодчий упорався, звівши ціле місто з широкими вулицями, які перетинали одна одну під прямим кутом, розділивши його на 9 квадратів-кварталів. Місто назвали на честь раджі - Джайпур. Джай - у перекладі з ґінді означає «перемога». Ми вийшли з Міського палацу Джайпуру. На великій площі стояла купа шкільних автобусів. Виявилося, що на території палацу працює велика школа, яка так і звється: The Palace School. Потім я прочитав, що її утримує родина махараджі. Частину діток батьки розвозили на «тук-туках». Після наради з нашим водієм ми зрозуміли, що маємо десь близько години для пішої прогулянки Джайпуром. Ми перетнули величезний двір і вийшли до центральних міських вулиць. Нас поглинуло Старе місто з його ятками, кнайпами і абсолютно ярмарковим настроєм. Майже три століття місто будувалося виключно із червоного пісковика, який видобували неподалік і він був недорогим. Усі, в кого ми питали дозволу їх сфотоґрафувати, з відчутним задоволенням погоджувалися. Було видно, що ті вулиці, які прилеглі до головних туристичних об'єктів, влада намагається підтримувати у максимально можливому доброму стані. Нас здивував хрест на верхівці бані індуїстського храму. Що робити, Індія - дійсно країна контрастів. Вихлопні ґази від двигунів автівок перебивалися ароматом перцю, кориці, спецій карі, димом від манґалів, на яких разом із пилом від будівельних робіт, смажили м'ясо, горіхи та рибу. Ми підійшли до найвідомішого символу Джайпуру - Хава Махал (Hawa Mahal), або «Палац вітрів». У 1799 році його збудували для храму. Однак махараджа вирішив розмістити тут свій гарем, де би мешкали придворні дами та наложниці. Століття не стерли ім’я автора цього архітектурного дива - Usta Lai Chand. Палац, зведений із рожевого каменю, має на фасаді 953 (!) ніші і ґратчастих вікна, обрамлених красивими колонами. На першому - Shaved Mandir, відзначали всі осінні свята?. Другий поверх названий за чудові шкляні вітражі на стінах. На третьому махараджа молився своєму богові - Крішні. Четвертий - Prakash Mandir мав дві відкриті тераси. П'ятий збудували у вигляді корони і назвали Hawa Mandir. Саме за ім’ям 5-го поверху-корони назвали й увесь палац. Ми повернули до великого двору і підійшли до головного входу в Хава Махал із надією хоча б на декілька хвилин потрапити усередину. Але підйом багатьма сходинками скасував наші плани. Однак, все ж недаремно ми сюди дісталися. Охоронці з радістю погодилися цілком професійно позувати нам. Цей бадьорий індійський ДАІ-шник допоміг мені перейти вулицю із майже безперервним потоком автомашин. На знак моєї вдячності він сам попрохав зі мною зазнімкуватися. На фасадах будинків можна побачити вплив різноманітних архітектурних стилів та шкіл. Будинки за різних часів будували згідно відмінних канонів краси. Мабуть, на зовнішній вигляд впливала філософія та реліґія майстра - іслам, індуїзм, або навіть християнство. У 1863 році тодішній очільник Джайпуру на честь приїзду спадкоємця престолу Британської імперії принца Альберта розфарбував фасади багатьох будинків у червоний колір. З того часу ця традиція продовжує підтримуватися, а Джайпур став іще більш Рожевим містом - Pink City. Ми навмисно заглянули до арки цього будинку. Хотіли перевірити, рожеві будинки - то лише зовні? Виявилося, що багато будівель пофарбовані з внутрішнього боку також. Таким чином, зрозуміли: у Джайпурі будівництво напоказ у стилі «потьомкінських селищ» не вітається. Безхатченків тут маса. Тому навіть незрозуміло, чи їх жаліти, чи їм заздрити, як дійсно щасливим людям?! Маґазинами можна ходити безкінечно. Перші поверхи всіх - ВСІХ - будівель зайняті ятками, майстернями, крамницями. Джайпур - найбільший у світі центр обробки напівдорогоцінних каменів. Це - потужна індустрія! Дорогі маґазини із продажу каменів настільки розкішні, що були б гідні приймати гостей навіть на Єлисейських полях у Парижі. Але, не менш прекрасні ювелірні дива створюють майстри, які сидять просто на вулиці, працюючи за технолоґіями багатовікової давнини. Постійно доводиться крутити головою і звертати увагу на красу, створену місцевими будівничими та поновлену реставраторами. Пройшли повз зупинку таксі. У Джайпурі вона специфічна - тут стоять симпатичні хлопці-рікші, трохи далі - красені моторолери, звані «тук-туками». Причому саме вони переважають у місті. На краю площі стоять сучасні автобуси. Ближче - автівки. Дивіться: вони розфарбовані з обов'язковим рожевим кольором. Нам транспорт не потрібен. Є бажання в останні хвилини перебування у Джайпурі ще ковтнути його повітря та настрою. На балконі виставлені, певно, головні сувеніри міста - яскраві червоні тюрбани з довгою смужкою тканини, пришитою збоку. Кожен, хто такий купить, може відчути себе джайпурцем. Бажаєте - раджею, бажаєте - ґвардійцем-охоронцем. Усі будинки розташовані впритул один до одного, і виглядають безперервною червоною стіною різної поверховості. Ведеться велика кількість реставраційних робіт. Та не лише пам'ятних місць, але й звичайних житлових будинків. Будівельний ліс беруть прямо з джунглів. Привертають увагу стійки і круглі перемички - це товсті стовбури бамбуку. Нескінченні торговці тут менш нав'язливі, аніж в інших містах Індії, де нам вдалося побувати. До слова, й краще прибирання сміття та ліпша впорядкованість доріг. На вулицях авто, мопеди, коні і навіть верблюди мають рівні права. Незрідка змагаються у швидкості один із одним. Ми повернулися до стоянки. Сіли у автівку. Це сталося досить вчасно, бо вже необхідно було зробити хоча б ковток прохолодного чистого повітря, подарованого нам кондиціонером. Із великим жалем, розуміючи, як багато ще не оглянули у цьому чудовому місті, ми рушили у путь. І знову - праворуч та ліворуч - червоні будинки-шедеври. Ще у 1727 році місто було оточене стінами заввишки у шість метрів і завтовшки близько трьох. У Джайпурі звели тоді сім брам. Через одну з них – Нову браму ми залишили давнє місто. Тут вже не всі будинки рожеві або червоні. Багато є й напівзруйнованих. Ліворуч - цікавий храм, швидше за все, духовна школа. Що не забороняє користуватися її парканом для сушіння білизни. Час від часу нам траплялися слони із погоничами, які сиділи в одомашених тварин на спинах. Певно, усмішка - це їх професійна звичка та обов'язок. Не хочу, щоб у читачів складалося враження, що весь Джайпур - це старе місто. Він швидко розвивається. То й не дивно, коли згадати, що столицею штату Раджастхан Рожеве місто стало 1948 року, після здобуття Індією незалежності. Сьогодні тут мешкає близько 4-х мільйонів люду. Більше, ніж у Києві! У ньому вже є райони з надсучасними бізнес-центрами та підприємствами IT-сфери. Але де-не-де бачимо приклади мирного співіснування різних часів та епох. Хлопчик візком, десятки років тому змайстрованим його прадідом, розвозить кокоси на фоні сучасного дорогого джипу. Щойно збудований, «свіженький» храм масштабу житлового району. Зовнішня міська стіна має багатокілометрову довжину. Сьогодні вона не захищає від ворогів, а допомагає водіям на деякий час урятуватися у своїй тіні від пекучого індійського сонця. Ми виїхали до великого Національного хайвею №11 (National Highway 11, Bikaner-Agra). До Аґри, де ми матимемо ночівлю, ще близько 226 км. Автівок досить мало і ми сподівалися, що доїдемо хутко.
Подекуди виднілися якісь вежі. Виявилося, що то труби маленьких цегляних заводиків, а точніше - майстерень. Водій пояснив нам, що виготовляють цеглу навіть окремі родини. Таке ремесло у цих краях є традицією багатьох поколінь. Під'їхали до терміналу на початку платної дороги. І продовжили рух у напрямку до Аґри. За кілька годин із Раджастхана прибули до штату Уттар-Прадеж (Uttar Pradesh). В околицях міста Бхаратпур (Bharatrpur) я нерідко просив їхати повільніше. Це місто славиться на всю країну багатовіковим видобутком чудового червоного каменю та виробництвом матеріалів із нього. Якщо пам'ятаєте, «Ворота Індії» у Делі стоять на цоколі з саме такого каменю. Тому, протягом багатьох кілометрів обабіч дороги працюює безліч майстерень з обробки каменю та виготовлення статуй, колон, елементів альтанок, огорожи, декоративних плит і ґраток. Шкодую, що не було й п'яти хвилин для зупинки і фотоґрафування шедеврів індійських ремісників, гідних вітрин музеїв. Тут же нас вітали ґіґантські фіґури когось із незчисленних індійських богів. За 20 кілометрів після Бхаратпура до Аґри лишалося близько 35 кілометрів. Ми обігнали мікроавтобус, з якого буквально звисали пасажири. І от - праворуч на пагорбі побачили наступне місто дивовижної краси, збудоване із червоного каменю. До нього, порожнього міста Фатехпур Сікрі (Fatehpur Sikri) ми й завернули. Див. далі: ІНДІЯ. Фатехпур Сікрі. 5 жовтня 2012 року
|