БРАЗИЛІЯ-11. Ріо. Останній ранок. 9 грудня 2014 |
Ранок останнього дня в Ріо зустрів нас яскравим сонцем. У цілому, з погодою нам щастило. Реальність перекреслила погані проґнози.
Останню прогулянку ми почали з відвідин місця, що розташоване лише за дві хвилини пішки від готелю, яке ми неодноразово минали без зупинки протягом кількох днів. Простора площа Махатми Ганді, оточена поважними висотками. Раніше значну її частину займав Палац Монро (порт. Palаcіo Monroe). Будинок має дивну історію. Його звели у 1904 році для розміщення національної експозиції Бразилії на всесвітній виставці у Сент-Луїсі, у...США. Так, так! У Північній Америці. Потім розібрали, перевезли пароплавами, склали й урочисто відкрили 1906-го року для проведення панамериканської конференції. Від 1914-го до 1920-го року під дахом палацу засідав бразильський конгрес. Пізніш розташовувалися штаб-квартири багатьох державних інституцій. У 1974-му році будинок визнали національним пам'ятником культури, а через півтора року його... знесли… Сьогодні замість палацу площу прикрашає великий багатофіґурний фонтан, створений у Франції півтора століття тому - в часи імператора Педру ІІ. Майже сто років поспіль велика фіґурна чаша радувала відвідувачів площі Pra?a XV біля імператорського палацу, доки у 1976-му фонтан не перенесли на теперішнє місце. На перетині площі та декількох вулиць, не випускаючи з рук посоху вічного мандрівника, з доброю посмішкою дивиться на міську метушню великий Махатма Ганді. За 50 метрів від великого учителя Ганді, за огорожею - дивовижна зелена оаза, що лежить у самому центрі міста, між районами Сінеландія та Лапа. Чимало дерев - свідки перетворення Ріо зі звичайного міста на центр заморської португальської колонії, коли у 1763-му році віце-король перевів сюди свою адміністрацію із порту Салвадор-да-Баїя. На той час головним архітектором тут був Валентим да Фонсека е Сільва (порт.Valentіm da Fonseca e Sіlva), або як його коротко шанобливо називали - Майстер Валентим (порт. Mestre Valentіm). З його роботами ми зустрічалися раніш. Він і створив у 1783-му році це зелене диво у французькому стилі, із симетричними алеями та розкішними квітниками. 10 років за високу стіну парку допускали лише аристократію, а від 1793-го року брама відчинилася для всіх. З тої пори з'явилася назва Passeio P?blico - "Громадський сад", найстаріший у Бразилії та один із найстарших в усій Америці. Були посаджені десятки різних видів дерев та кущів, як місцевих сортів, так і привезених з далеких країв. На ґазонах та алеях встановили багато статуй. Південний вхід до парку майстер Валентим прикрасив чудовим багатофіґурним "Фонтаном кохання" (порт. Fonte dos Amores, 1783 р.), який складається із двох ориґінальних частин, що дивляться у різні боки. Фасад із боку затоки називається "Fonte do Menіno" (Фонтан хлопчика). На північ (до середини парку) б'ють струмені "Фонтана кайманів" (порт. Fonte dos Jacar?s). Фіґури, які можна побачити сьогодні тут, були першими бронзовими статуями, які встановили просто неба у Ріо. Останній дарунок Майстра нащадкам - дві гранітні піраміди зведені у 1806-му році. На них - овальні медальйони із гарного усесвітньо відомого світлого португальського каменю Lіoz. На овалах напис - "Saudade do Rіo" (Ностальґія за Ріо), та "Ao Amor do Publico" (Любов народу). Погодьтеся, своєрідна сповідь, та заповіт Майстра! У 1864-му році за розпорядженням імператора Педру ІІ, французький ботанік Оґюст Франсуа-Марі Глазью (фр.Auguste Francoіs Marіe Glazіou; 1828-1906 рр.) здійснив реконструкцію парку. Він збудував штучні водойми, містки, звивисті алеї. Посадивши безсистемно дерева й кущі, надав ландшафту природності. У результаті парк одержав вигляд англійського саду. У ХХ-му сторіччі на алеях з'явилися пам'ятники на честь відомих бразильців. Як-от, наприклад, цей - Маріньо Баррош (порт. Іrіneu Marіnho Coelho de Barros, 1876 – 1925рр.), відомий журналіст, видавець, один із перших автомобілістів Бразилії. На вальцях друкарського верстату за погруддям - ґранки заснованої ним ґазети "Ґлобус" (порт."O Globo"), що виходить і донині. Біля самого виходу можна підійти й подякувати бронзовому майстрові Валентиму за творіння його таланту подаровані людям. Погруддя з'явилося у 1912-му році. Проходимо через гарні залізні ворота у стилі рококо, вигляд яких за 230 років із моменту відкриття парку не змінювався, й повертаємо ліворуч. На всю широчінь північної частини просторої площі Pra?a Cardeal C?mara, названої на честь кардинала Жайме де Баррош Камара (порт. Jaіme de Barros Cаmara; 1894 – 1971 рр.) глибоко зачаровує своїми блиском, масштабом і пропорціями Акведук Каріока (порт. Carіoca Acqueduct, інша назва - Arcos da Lapa - Арки Лапи). Видима ділянка водогону має довжину 270 метрів, й була відкрита у 1750-му році. Акведук постачав воду від пагорбу Санта-Тереза (західного) до пагорбу Сант-Антоніо (на сході), а звідтіля - до кількох районів старого міста, аж на береги затоки. На горі видніється церква Санта-Терези (порт. Іgreja de Santa Teresa, 1767 р.), яку вчора уночі ми спостерігали з даху готелю. Два яруси арок піднімаються майже на 18-ти метрову висоту. Унікальний інженерний шедевр складається зі 42-х арок. Наприкінці XІ-го сторіччя споруда перестала постачати воду. Аркам вигадали інше ориґінальне застосування - у 1896-му році ними пустили трамвай для перевезення пасажирів. Маршрут трамваю Святої Терези (порт. Bondіnho de Santa Teresa) розпочинається на площі біля будинку Петробраза і вельми популярний у туристів. Сьогодні весь Ріо, у центрі й на околицях - це величезний будівельний та реставраційний майданчик. Улітку 2014-го року тут був проведений чемпіонат світу з футболу, а влітку 2016-го бразильці готуються приймати гостей Олімпійських ігор. Отже, незабаром ці руїни дивом перетворяться на шедеври, якими вони і були багато років тому. Вертаємося у напрямку до південної частини площі. Щоб ці будинки знову стали шедеврами, доведеться ще докласти чимало сил. Яскравий приклад: ліворуч - будинок, що очікує будівельників і реставраторів. Праворуч - будинок, збудований у 1887-му році. Він служив готелем, складом, кінотеатром. Після реконструкції в ньому приймає глядачів сучасний зал камерної музики названий іменем Сесіль Мейрелес (порт. Cecіlіa Meіreles, 1901-1964 рр.) - відомої бразильської поетки, художниці, педаґоґіні та журналістки. Із перших хвилин перебування у цій частині Ріо відчуваєш атмосферу позитиву й веселощів. Увесь район сповнений барами, клубами, кав'ярнями, дискотеками, ґалереями. Сьогодні, як і протягом багатьох десятиліть, Лапа - район творчої та інтелектуальної богеми. Церкву de Nossa Senhora do Carmo da Lapa do Desterro Projeto звели у середині XVІІІ-го сторіччя у стилі бароко. З правого боку, за 20 років (у 1775-му) до храму добудували каплицю, яку в середині XІ-го сторіччя обклали... кахлями. Дійсно, незвичайно та ориґінально, особливо, коли яскравого дня фасад сяє-грає під сонцем! Цьому будинку-красеневі більше 120 років. У центрі Largo da Lapa, площі, яка є продовженням Pra?a Cardeal C?mara, тішить око дивовижний світильник. На щирому шедеврі бразильських майстрів ливарних справ, створеному в 1905-му році й визнаному 1983-го року національною культурною спадщиною, можна розгледіти ґлобус та морських драконів, вітрильники португальських мореплавців та фортечні вежі. За світильником-канделябром оглянемо кілька прекрасних будинків. Палац жовтого кольору звели 1858-го року для королівської бібліотеки. Після реставрації у 1922-му році тут розмістили національний Інститут музики (порт. Іnstіtuto Nacіonal de M?sіca). Сусідній сіро-білий палац має цікаву історію. У першій половині XІ-го століття його збудували для барона Мануеля Жозе? де Арау?жо ( порт. Manuel Jos? de Ara?jo Porto-alegre;1806-1879 рр.) - видатного бразильського дипломата, поета, живописця та архітектора. От чому на портику над колонами багато фіґур муз, янґоли, серед яких є персонаж у вигляді тубільця. Наприкінці XІ-го - початку XX-го сторіччя тут приймало азартних гостей казино Flumіnense. А від 1924-го у цих стінах працює автомобільний клуб Бразилії. Квіти - в країні популярний подарунок. Тому ми часто зустрічали квіткові ринки, великі та малі. Квітів – море! Є знайомі європейцеві, а деякі особисто я бачив уперше. Більшість з них - із сильним дивовижним запахом. Звернувши увагу на годинники на вершині високої білої вежі, збудованої у стилі арт-деко 1934-го року, ми поквапилися до готелю. Доки чекали машину, я побажав щасливого Різдва кільком левам - Папай Ноелям. Подякував за гостинність дерев'яній красуні, одній із "господинь" готелю. Таксі рушило з місця за три години до злету літака. Так рекомендували форуми, так нам наполегливо пропонував адміністратор готелю. Через нерідкі корки на шляхах, 20 кілометрів до аеропорту можна їхати більше як годину. За вікнами миготіли старі будинки й потужні хмарочоси. Нам пощастило - траса до летовища була зовсім не завантажена. Буквально за 15 хвилин ми побачили вітання від аеропорту Galeao Іnternatіonal. Скористалися пільговою реєстрацією та оформленням багажу. Тому залишилося трохи часу, аби на прощання з диво-містом Ріо випити баночку найзнаменитішого тамтешнього пива. Також першими після оголошення посадки нас провели до салону літака. О шостій вечора лайнер поринув назустріч ночі. Після доброго обіду заснули. За 11 із половиною годин після злету в грудневому, але сонячно-гарячому Ріо-де-Жанейро колеса нашого "Боїнгу-777" торкнулися європейської землі. Чудова заокеанська подорож, що дозволила нашій дружній українській четвірці реалізувати мрію Остапа Бендера, закінчилася. Нам не трапилися багацько людей у білих штанях, але навзамін ми бачили багато цікавого, унікального й упевнений, такого, чого не забудемо до кінця життя. Іще через півтори години я вийшов з метро й сфотоґрафувався біля ялинки, встановленої перед головним входом до собору Cathedral de Notre-Dame у центрі холодного та вогкого передріздвяного Парижу. У столиці Франції ми перебували 10 годин. Але це тема вже іншого звіту... БРАЗИЛІЯ-12. Ріо. Граффіті. 3-9 грудня 2014
|