"Ріо-де-Жанейро - мрія мого дитинства!" - так казав син турецько-підданного Остап Бендер у безсмертному романі "Золоте теля". Його мрія залишилася нереалізованою - великий комбінатор не побачив білозубих мулаток і мавпи не зривали йому кокоси із пальм. Про поїздку до Ріо і я, будучи праґматиком та реалістом, навіть не мріяв. Далеко, складно, дорого для моїх фінансових можливостей, та й узагалі - ЯК? Відстань від Києва до Ріо Wіkіmapіa визначає у 11.015 км навпростець! Більше, аніж чверть довжини екватору Землі (40.075км). Однак, коли розпочався мій проект "Планета Земля - погляд з інвалідного візка", стало зрозуміло, що я зобов'язаний пройти етап у Ріо! Отже, повинен планувати цю далеку поїздку й знайти можливість там побувати.

 Та реалізація плану виявилася несподіваною – я одержав за розсиланням повідомлення про велику знижку на авіаквитки, одразу зателефонував друзям Наталі й Олегу, з якими уже бував у багатьох країнах, і вони за 10 хвилин попросили брати квитки їм теж. Потім ретельне вивчення цікавих місць, які необхідно відвідати, замовлення житла, складання валіз.

Десь за місяць після сказаного один одному слова "Летимо!" на тлі грудневого снігу на полі аеропорту "Бориспіль" у Києві, до виходу на посадку підрулив літак-красень компанії Aіr France.

За три години перельоту - і у паризькому летовищу імені Шарля де Ґолля ми маємо 5 годин очікування рейсу Париж - Ріо-де-Жанейро.

Не бійтеся довгої пересадки, не думайте, що вам буде нудно в аеропорті! Тут є чим розважитися - безкоштовний інтернет та комп'ютерні ігри.

Сама будівля терміналу - архітектурний і дизайнерський шедевр.

Навіть якщо у вас бракує грошей на шикарні маґазини кращих світових брендов (де їм ще бути, як не в Парижі!), годинами можна гуляти ними, як музеями!

Особлива увага приділена інвалідам - тут встановлені низькорозташовані телефони-автомати. Зарезервовані крісла для людей похилого віку й супровідних осіб. Є стійка спеціального сервісу для інвалідів різних нозолоґій. Іншими словами, години очікування спливли геть непомітно.

Хотів би надати КОРИСНУ ПОРАДУ з особистого досвіду! Коли самостійно, без допомоги туристичних компаній, відлітаєте до іншої країни, тим більш, до такого популярного у туристів усього світу місто, як Ріо-де-Жанейро, прикладіть максимум зусиль, щоб у вас була певна сума готівкою у місцевій валюті. В аеропорті прильоту можуть виникнути будь-які несподіванки. Ми у Києві не змогли знайти бразильські реали. А по прибутті до Ріо на нас очікувала оплата таксі з аеропорту до заброньованої квартири. Тому поміняли євро на реали в аеропорті Парижу, де курс був теж не кращий, але як пізніше виявилося, набагато вигідніший, аніж ГРАБІЖНИЦЬКИЙ в обмінниках на летовищі у Бразилії!

Під час замовлення квитків є можливість обрати з декількох варіантів час початку 11,5 годинного перельоту над Атлантикою. Ми злетіли о 22-й годині за паризьким часом, протягом години-півтори повечеряли та й заснули. Летіли практично усю ніч, бо переміщувалися літаком майже синхронно з нашою планетою. Прокинувшись, я визирнув у ілюмінатор і був уражений безкрайнім простором! Що не дивно - Бразилія - п'ята за площею країна у світі, займає майже 6% суходолу. Удалині забовванів Ріо…

Потім - як у кіно. Літак спеціально зробив оглядове коло над містом. Я розглянув стадіон "Маракана" - святиню для футбольних уболівальників усього світу.

Далі - затока Ґуанабара, над якою проклали зведений у 1974 році 13-ти кілометровий міст імені Президента Коста-і-Сілви, що з'єднує Ріо із містом-супутником Нітероєм. На церемонії його закладки у 1968-му році була присутня королева Великобританії Єлизавета ІІ.

За хвилину під нами почав пропливати архітектурний хаос із більших та меньших, старих і нових будинків. Літак торкнувся посадкової смуги. Початок грудня, сьома година ранку!

Летовище - величезне, із новими терміналами, відкритими до чемпіонату світу із футболу, що проходив у Бразилії за пів-року перед нашим прильотом.

Глянувши у ілюмінатор востаннє, я розгледів далеко на обрії одну з візитівок Ріо - статую Христа.

Подумки попрощалися з нашим літаком - ґіґантським, але затишним і комфортним Боїнґом-777.

І швидко проминувши митні та прикордонні формальності, одержали баґаж і пішли шукати таксі. Готуючись до поїздки, я читав на форумах поради для тих, кого не зустрічають і кому потрібне авто до міста. Щоб виграти в оплаті 25-30 %, підійміться з поверху прильоту нагору, у зону відльоту і там знайдіть таксі, яким приїхали на верхню естакаду пасажири, що відлітають.

Ми винайняли міні-вен (нас було 4 осіб, плюс чималий баґаж, плюс мій візок), заплатили 95 реалів (близько 22 $). Якби сідали унизу, разом із пасажирами, що прибули, нам би це коштувало 30-32$.

Не всі таксисти в Ріо знають англійську. Але нам пощастило, наш водій Хосе її знав, тому 40 хвилин шляху до квартири я з ним безперервно розмовляв, задаючи найрізноманітніші питання. Особливо цікавого дорогою було мало, лише мости зацікавили. Тому, що праворуч люди дали дві назви - "Ґриф електроґітари" або " Жіноча ніжка".

Ми їхали об'їзним шляхом, майже без корків, повз якісь підприємства та промислові споруди.

Проминули декілька тунелів.

І зупинилися біля висотного будинку, де й була заброньована нами через всесвітній сайт Aіrbnb трикімнатна квартира у центрі житлового району Копакабана.

Повторюю, я навмисно обрав переліт, щоб після багатогодинного сну прилетіти до Південної Америки рано-вранці. Таким чином без проблем і втрати часу була компенсована різниця у годинних поясах між Києвом та Ріо. Тому, залишивши речі, повні сил, ми одразу ж вирушили на прогулянку. Лишень тоді по-справжньому відчули, що із київської та паризької зими потрапили до бразильського літа! Однак прикрашена ялинка та маленький вертеп на виході з будинку нагадали, що за три тижні святкуватимуть католицьке  Різдво!

Копакабана (порт. Copacabana) - один із міських районів у Ріо-де-Жанейро. Його історія ведеться від рибальського селища, де у другій половині ХVІІІ-го сторіччя збудували каплицю на честь шанованої в усій Латинській Америці святої діви з міста Копакабана, яке розташоване у Болівії. Коли, збудувавши тунель, тут 1892-го року пустили трамвай, селище стало міським районом і почало швидко розвиватися

Ми пройшли близько 600 метрів вулицею, із двох боків заповненою висотними будинками (збудованими без особливих архітектурних прикрас) і вийшли на всесвітньо відому вулицю Авеніда Атлантика (порт. Avenіda Atlantіca).

Це - набережна довжиною близько 4-х кілометрів, будувати яку розпочали 110 років тому, на початку ХХ сторіччя. За 50 років забриніла її гучна історія й усесвітня слава. Її стали знімати у фільмах, сюди перебралися на помешкання представники бразильської, та й світової богеми.

Перший із пам'ятників, що трапився нам у Ріо, стоїть на бульварі, що ділить Атлантику на два боки. Певно, герой якоїсь війни, яка відбувалася не менш, аніж сто років тому.

Ми - на набережній. Як потім виявилося, це типово для Ріо - викладати тротуари або шляхи каменем різного кольору і фактури. Це - дуже гарно!

А от і самий пляж. Смуга піску завдовжки 4 кілометри й завширшки у найбільшій частині 180 метрів. Думаю, найвідоміший пляж планети! Багато закусочних із більш-менш демократичними цінами. Принаймні, удень. Уперше зіткнулися з незвичайною системою обслуговування - клієнт бере тарілку, кладе туди все, що сподобається. На касі тарілку зважують. Платити потрібно, виходячи з фіксованої ціни за 100 грамів будь-якого харчу. Судячи із задоволених облич відвідувачів, це й смачно, і практично.

Часом пляж і набережна перетворюються на ґіґантські концертні майданчики. Наймасовіший концерт в історії планети відбувся на Копакабана у Новорічну ніч 1994-95-х років. Тоді тут співав британець Rod Stewart для майже 4-х мільйонів (!!!) глядачів. Це – рекорд із Книги Ґіннеса. У лютому 2006-го року Rоllіng Stones зібрали на пляжі Копакабана майже 2 мільйони своїх шанувальників. Скільки глядачів дивилися пряму телетрансляцію - невідомо!

Місцеві жителі дуже люблять собак. Зважаючи на це, ті відповідають взаємністю.

Зрозуміло, що зі зростанням популярності Копакабани ціни на нерухомість тут різко підскочили вгору, як і поверхи нових житлових будинків та готелів.

Деякі вулиці, що простягнулися перпендикулярно до берега океану, мальовничо закінчуються скелями.

В одному зі сквериків дивляться на вируюче життя бронзові брати Бернарделлі (порт. Іrmaos Bernardellі)- відомі скульптор та художник, здобутки яких прикрашають місто.

На вулицях чимало дерев із незвичайними стовбурами. Думаю, це явище пов'язане з постійними змінами напрямку вітрів та з погодою, що міняється прямо на очах. Зокрема, й у нашій присутності. Також привертала увагу безпосередність бразильців. Вони зайняті своїм життям, а все решта їх мало цікавить. Але швидко озиваються на звернення до них і готові надати іноземцям якусь допомогу!

Спочатку впала в око відсутність на пляжі різних побутових кабінок. Виявилося, що усі сервісні зручності у різноманітному асортименті розташовані під землею, на межі асфальту та піску - камери схову, душі, туалети, кімнати для мам із маленькими дітьми.

Аматори фітнесу чи атлетизму можуть позбуватися зайвих кілограмів на численних різноманітних тренажерах.

Пісок так нагрівається на сонці, що спеціально найняті хлопчаки постійно поливають його водою, створюючи мокрі прохолодні доріжки для бажаючих дійти босими до океану.

Біля цих багатоповерхових замків з піску можна сфотоґрафуватися. Але - не безкоштовно!

Ми й не помітили, як на пляжі з'явилися любителі сонячних ванн і фанати морських хвиль.

Не дивлячись на велику кількість людей, пісок дуже чистий. Збирачі сміття роблять свою справу на відмінно.

Учасники нашої команди (окрім мене) вирішили викупатися. При температурі повітря +30, вода здавалася вельми холодною - була лише +18 градусів. Але все ж, хоч і недовгий український заплив на пляжі Копакабана, та відбувся!

Я із задоволенням поспілкувався з місцевими майстрами скульптури з піску. Мова жестів дуже допомагає! Грошей за фото біля цього піщаного шедевру - емблеми олімпійських ігор у Ріо 2016-го року із мене все ж не взяли.

Вдалині за будинками на тлі хмар чітко вимальовувався профіль високої скелі з якоюсь спорудою на вершині. Це - головна мета сьогоднішнього дня, тож, ми вирушаємо до північної частини Копакабани.

Готелі розташовані від обрію до обрію, один поряд із іншим. Адже місце дійсно золоте!

Ми багато разів переходили Авеніду з одного боку на іншій й назад.

Гостями цього білокам’яного палацу (Авеніда Атлантика, № 1702) були найвідоміші світові VІP-персони. Принцеса Діана, "батько" Міккі Мауса режисер і продюсер Уолт Дісней, кінозірки Мерилін Монро та Бріжіт Бардо, великий тенор Лучано Паваротті. Чемпіони з футболу й Формули-1. Рок-зірки Майкл Джексон, Елтон Джон, Rollіng Stones. Найпрестижніший готель у Ріо, зведений у 1923 році - "Копакабана Пелес" (порт. Copacabana Palace), через 85 років (у 2008-му) був визнаний належним до культурної спадщини Бразилії.

У кав’ярні палацу-готелю постійно пив каву та розважав товариство відомий журналіст популярної газети "О'глобо" і автор численних афоризмів - Ібрагім Суед (порт. Іbrahіm Sued, 1924 – 1995 рр.). Його бронзовий двійник з'явився у сквері поряд із готелем у 2004-му році. На постаменті написане його гасло - "Розступіться, я йду вперед!.."

110-ти метровий 37-поверховий "Wіndsor Atlаntіca Hotel" відчинив свої двері для заможних гостей у 1976-му році.

Біля готелю, на розі Авеніди Атлантик і широкого бульвару височіть пам'ятник жінці, яка зіграла особливу роль в історії країни.

Імператорська принцеса Ізабелла Браґанса (порт. Isabel de Bragan?a, Prіncesa Іmperіal do Brasіl, 1846 – 1921 рр.). Старша дочка імператора Бразилії Педру ІІ на час його відсутності в країні була реґентом, виконуючи функції монарха. У лівій руці скульптури бачимо перо, яким у травні 1888 року був підписаний "Золотий закон" про скасування рабства у Бразилії.

Ми пройшлися тінистою алеєю бульвару на ім'я Принцеси Ізабелли, декілька хвилин відпочили у прохолоді біля фонтана й, дочекавшись потрібного автобуса, виїхали на зустріч із Цукровою горою.

Див. далі: БРАЗИЛІЯ-2. Ріо. Гора "Цукрова голова". 3 грудня 2014