НАДСИЛАЙТЕ до мене листи за адресою: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду  

Дійсно кажуть, найважче в кожній справі – це зробити перший крок. Виявилось, що так само складно – написати перший рядочок!

Тим більше, в справі, якою сподіваєшся займатися довго. Я мрію, що Проект, перші літери якого ви тіільки що прочитали, буде потрібним і корисним для когось впродовж багатьох років.

Перечитав слова, що написав вище, і здається, якось сухо вийшло. Тим більше про улюблене захоплення багатьох років життя."

Це написано вісім із половиною років тому, в день, коли мій блог з'явився в Інтернеті. На сьогодні мені у цьому звернені до читача змінити треба дуже мало. Іншими стали хіба що цифри - на цей час я відвідав 68 країн на 6 континентах (у Європі, Австралії, Азії, Африці, Північній та Південній Америці). 61 з них - у інвалідному візку, у деяких державах гостював по декілька чи багато разів. 

Нижче - подовження тексту від лютого 2011 року. 

 Непосидючим був з народження...

У дитинстві нечасті в ті роки поїздки влітку на дачу чи на море – до Криму або на Кавказ, або в гості до родичів. Кожен вояж ставав подією не тільки для родини, подробиці неодноразово переказувалися знайомим і сусідам.

У школі допомагали побачити нові місця рідко організовані поїздки місцями трудової і бойової слави дідів та батьків-героїв. У студентські роки вдавалося мандрувати Україною та Союзом. Допомагали знижки на квитки, виробнича практика, виїзди на збір урожаю або в будівельні загони.

З цікавістю країна брала участь у перших віртуальних подорожах: дивилася раз на тиждень «Клуб кіномандрівників». І я був серед тих, хто рахував дні і години до початку чергової передачі.

Про закордонні поїздки, якщо не був громадським діячем, комсомольським, партійним активістом або переможцем соціалістичного виробничого змагання, практично можна було навіть і не мріяти.

Зараз важко це уявити, але тоді пишалися знайомством з хлопцем, брат якого був знайомий з дівчинкою, яку якось запросили в гості до іншої дівчинки, у якої знайомий побував в Польщі. Ось так-от!

Часи були не прості для тих, хто любив подорожувати.

Вперше я перетинув кордон Радянського Союзу майже в тридцять п'ять років. Це відбулося завдяки допомозі друзів, які близькі мені і сьогодні. Як зараз пам'ятаю хвилювання першої в житті зустрічі з митниками, прикордонниками, 2-х годинний переліт, двері аеровокзалу, що відкриваються, і кроки землею іншої країни. Пам'ятаю давню прогулянку вулицями нічної Праги.

Потім за часів Горбачова якось швидко відкрилися межі країн соцтабору. Поїздки в зарубіжжя стали буденними.

З’явилася можливість реально планувати майбутні подорожі, але доля, доля…

У 38 років авто-аварія посадила мене у інвалідний візок. Це відбулося в кінці 1991 року. Ненормальний, алогічний час! Час змін.

Тепер знаю, що рідні і друзі позаочі думали, що Микола-бідолага, від'їздився.

Але через півроку після травми сів на Дніпровський круїз і пішов (не поплив, а саме пішов, так і тільки так говорять морські і річкові «вовки») Дніпром та Чорним морем на Дунай, до Румунії.

І нічого страшного не відбулося. А далі пішло і поїхало..

Життя перед чоловіком ставить завдання, часто несподівані і непрості. І якщо у людини не атрофовані відчуття людської гідності і гордість, він повинен, просто зобов'язаний навчиться їх вирішувати. Або, як мінімум, прикласти для їх вирішення максимум зусиль.

Більш того, мені вдалося роз’яснити не одному хлопцю або дівчині, що погляд на Ейфельову вежу або Бранденбурзьку браму з інвалідного візка не робить враження менш цікавим. Навпаки, навіть підсилює здивування і захоплення.

Мені пощастило подарувати знайомство з новими місцями в Україні і зарубіжжі молодим інвалідам, які до нашого знайомства були переконані, що повноцінне життя для них виключене.

Майже у всіх у них перша поїздка зі мною маршрутом, відмінним від звичного, що «подарувала» доля шляху «Власна оселя – лікарня – соцзабез – санаторій – власна оселя», викликала потрясіння. Причому не тільки від краси або від здійснення давньої мрії побачити живцем, скажімо, Кам’янець-Подільську фортецю або Віденську оперу.

Шок був від того, що стало зрозуміло, що «Я це можу! І життя не закінчене!».

Я радий, що мені вдалося допомогти прекрасним молодим людям змінити долю сидіти в чотирьох стінах, повернути їм нормальне бажання вчитися, працювати, заробляти гроші, у тому числі і для того, що б сплатити вартість туристичної путівки.

Багато хто з них сьогодні закінчили університети, створили сім'ї, стали мамами або татами, працюють, знову побували за кордоном. Вже без мене.

І я щасливий цьому! Тому що їх перемоги – це моя перемога!

У багатьох з вас, тих, хто любить подорожувати і читає ці рядки, є рідні, близькі, просто знайомі, яких доля, хвороба або намір злих людей усадив до інвалідного візка.

Вони пересуваються інакше, ніж ви. Але у всьому останньому – вони такі ж.

Ми, сидячи в візку, маємо право вигравати і програвати, сміятися і плакати. І нам також цікаво відкривати нові міста і країни, звичаї і культури.

Я звертаюся за допомогою до вас, професіонали сайтів, фотографи, автори подорожніх заміток. Коли у своїх далеченьких мандрах ви побачите десь логотип з інвалідним візком, зручний підйомник, пандус, туриста або мандрівника-візочника, зверніть на це увагу, зробіть фото, покажіть його іншим, надішліть мені. Можливо, це допоможе комусь, полегшить або змінить комусь життя на кращє.

Якщо у вашій машині буде вільне місце, потісниться, візьміть з собою того, хто без вашого жесту добра і щирості приречений знайомитися зі світом тільки через вікно власної квартири. Переконаний, що і для вас, бувалих завойовників кілометрів і цікавих місць, планета додатково відкриє якісь нові грані.

Не просто на шостому десятку братися за те, що вміють молоді люди, хлопчиська і дівчатка. Тим більше, важко змагатися з сайтами, які не тільки з душею, але і професійно впродовж багатьох років створюють і ведуть талановиті люди.

Але тут вік не має значення, вік людини такий, на скільки років вона себе відчуває.

Я впевнений, що бажання пізнавати щось нове, зустрічатися з незнайомими людьми, переїжджати кордони країн і гуляти вулицями міст, де ще не бував, властиво кожній людині. Або, як мінімум, більшості людей.

Я переконаний - немає світу здорових і світу інвалідів.

Людей можна поділити на дві групи: ті, що сидять вдома та мандрівники. І цей сайт – для останніх.

Я знаю, що відвідини цих сторінок вже деяким людям допомогло, додало сил та оптимізму. Тобто, я недаремно годинами просиджую перед монітором та звертаюся до незнайомих людей.

Запрошую Вас стати друзями сайту www.nesididoma.com

Давайте допомагати один одному. Адже життя прекрасне тоді, коли ми його таким робимо. Самі для себе. І для інших.

З повагою і надією, wheel_myk або «МИКОЛА на колесах».