УКРАЇНА-04. Київ. Українське Село. 19 травня 2011 |
Якось прочитавши про це місце, одразу вирішили обов'язково там побувати. Однак все не знаходили часу. Потрапивши на сайт http://www.etno-selo.com.ua, вирішили прискорити візит. Багаторічний надійний друг Сергій розповів про наше бажання фундаторові і творцеві «Українського села» - і ось Володимир Бондаренко телефонує і особисто запрошує нас відвідати згаданий комплекс. Півгодини (35 кілометрів від Хрещатику) Житомирською трасою, крутий поворот праворуч за селом Гурівщина, ще 1,5 кілометра – і ми під'їжджаємо до великої лісової галявини. На спеціальній стоянці припарковано чимало машин. Це ж якого розміру повинно бути «Село», щоб не було штовханини і черг? Заходимо у Лісову браму, знайомимося з простою та доступною мапою церковно-етнографічного комплексу «Українське село». Трохи з історії. Перший у світі музей просто неба задумав і створив швед Артур Хазеліус у 1891 році. Тому всі подібні музеї, як і Стокгольмський, називаються «Skansen». Мені пощастило побувати і у швецькому “Skasen”, і у багатьох інших, а саме у Києві (Пирогово, там я був на відкритті першої черги!), в Переяслав-Хмельницькому і Ужгороді, в Гамбурзі і Солт-лейк Ситі, під Парижем, в Чорногорії і Болгарії. Отож є із чим порівнювати! Дуже мені до вподоби тини! Виявляється, що вони бувають двох видів – з ліщини і з лози. А глечики, що сохнуть денцем догори на тинах, завжди мені нагадують улюблені з дитинства сторінки М.Гоголя. Хатина із Середньої Наддніпрянщини, праворуч (на світлині – нижче) – гуцульська. Мені дуже сподобалося, що Село розташоване у гарному лісі, чітко поділене на три зони. Перша зона – церковна, з діючим храмом Святого Димитрія Солунського. Архітектор передбачив пандус. Дуже приємно! Коли зайшли усередину, серце забилося частіше. Зовні маленька церква усередині виявилася дуже просторою, неочікувано високою і дивно теплою. І річ не тільки в тому, що сяяло і гріло сонечко... Іконостас з натурального, майже білого, дерева, золотисті стіни. Таке може бути тільки в Україні! Майстер вирізував іконостас і оклади ікон з клена — твердого як метал дерева.
А найголовніше – екскурсію для нас вів сам Володимир Дмитрович, політик з дуже великим стажем, людина відома не тільки киянам, але й усій Україні. Історик за освітою і захопленням, за філософією і способом життя – український патріот. Виходячи з церкви, насамперед вражають дива ландшафтного дизайну. далі, поряд з Івано-Франківською брамою – парафіяльна школа. Все дуже зрозуміло позначено, як і куди пройти, заблукати просто неможливо. Прямуємо до гроту Ікони Божої Матері «Живоносне джерело». Відчувається рука майстрів – зразкове облицювання натуральним каменем, різьблення по каменю і дивовижна ікона з мозаїки-смальти. Найменші мозаїчні шматочки розміром 4 мм. Уявляєте? Тим, хто втомився, є де відпочити: для дітей – гральний майданчик, для дорослих - галявина для бесід (тут же проходить навчання учнів недільної церковної школи). Доріжки (незважаючи на те, що ними складно пересуватися на візку) – мої улюблені, зі зрізів дерева. Пан Володимир сказав, що намагалися будувати так, щоб не вирубувати дарма жодного дерева. Окрім вікових дерев - море зеленого листя, зокрема кущі, чагарники. Друга частина комплексу – етнографічний музей. Фахівці по усій Україні знаходили типові для різних місць споруди, розбирали їх, акуратно привозили до Київа і відтворювали. Багато будівель просто постали з попелу! Музей – це не експонати. Усе живе звичайним хутірським життям, є населення (персонал та гості), ростуть рослини, збирається врожай, мешкають тварини, риби, птахи. Ось качки на нас увагу звернули. Курник, в якому близько 20 видів птахів, – дуже цікаво і незвично. Уявіть собі оченятка діточок! Копанка оточена живою огорожею. На лужку – майстерно різана з дерева українська народна казка про родину гарбузову. Ставок дуже романтичний, увесь в очеретах та інших водяних рослинах. Багато рибок. Сказали, що у цьому ставку 4 види осетрів, є екземпляри більше метра! Ця альтанка розташована в самій середені ставочку! Ще одна стовідсотково українська деталь! Ні, 150 %!!! Слобожанська хата з Луганської області, частково складена із вапняку. Хлопці, козаки, спокійно, це - самогонний апарат. До речі, охочі можуть взяти участь в майстер-класі з самогоноваріння. Записуватися слід заздалегідь, за телефоном, Ці заняття користуються великим успіхом і у козаків, і у жінок!!! Хтось вирішив, що чималенький глиняний кухоль з написом «Слава Україні!» - ємкість для збору довгожданої рідини! Помиляєтесь. Це тільки фільтр з отвором знизу. Продукт збирається у чавунець, який більший за розміром і дещо міцніший.!!! Рецепт – справжній, продукт – приголомшливий, але про це потім! Поряд з конвеєром для виготовлення первака розташована гуральня. Кому буде не в змозі прочитати напис, той зможе визначити призначення цієї хатини навпомацки, для цього зовні навічно вмурувано штоф!!! Можна потрапити точнісінько за призначеннням, чи у завірюху, чи хоч у темну безмісячну ніч! За кущами – маленький зоопарк, що викликає зацікавленість у всіх, незважаючи на вік. Поряд - їх солом'яний родич. Кролики живуть разом із пуховими курками. Курки – «це не тільки цінне дієтичне м'ясо, але і м'який пух!!!» При таких красунях гріх навіть думати про шашлики. Прямуємо доріжкою до групи з декількох хатин. З доріжки не дозволяє зійти на травичку Коза-Дереза. І правильно робить. Народу – багато, а травичка – ніжна, зелена. До речі, зверніть увагу, доріжки – майже порожні, не дивлячись, що неділя і безліч машин на парковці. Територія дозволяє кожному найти щось до душі, не заважаючи один одному. Подивилися на кота, що муркоче під кущем. І нам можна відпочити. Як елементарно, але класно задекоровані урни для сміття. Можна випити водички з хреста-джерела, що розташоване у досить цікавому кам'яному гроті. Водичка чудова, дуже смачна, із свердловини глубиною більш ніж 160 метрів!
Подільська хатина, у таких бував в юні роки на Вінничині і Хмельниччині. У сінях під дахом зберігається інвентар та інструменти. Одна кімната – хатина, яскраві узори – це нарізані з фарбованого газетного паперу ажурні витинанки. Вони говорять про любов, нагадують про предків... У другій кімнаті – світлиці, всі орнаменти – розписи фарбами. Так само все – із певним змістом. Дивовижна кераміка. Ці спарені горщики з ручкою спеціально для того, щоб носити чоловікові на косовицю перше та друге. Загорнули в ганчірку, борщ гріє кашу, каша гріє борщ. Хіба ж раніше в полі можна було підключити мікрохвильовку? Червоний кут хатини – з іконами. На лавках – домотканні килими і пристосування для домашньої роботи. У хатині так прохолодно, так добре дихається (уявляєте, навіть без кондиціонера), що й не дуже хочеться виходити на вулицю! Але йдемо до хатини, що з півдня України; тут знаходиться дивовижна колекція інструменту для польових робіт. Пан Володимир знає абсолютно все про все про кожну хатину і навіть більше. Стіни цієї хати зроблені з глини, внизу досягають товщини одного метра і більше. Звідси природний мікроклімат: влітку – прохолодно, взимку – тепло. У хатині є все. Можна залишатися і жити у своє задоволення. Але треба знати деякі правила. Наприклад, лопату для випічки хліба можна ставити тільки лопаткою вгору! По-іншому – великий гріх. Є різні колекції – гирі для зважування, ярмо для волів, ваги і багато чого іншого. Поряд шопа – навіс на опорах без стін з інвентарем і механізмами, так само клуня – склад з дверима і замком. Вдалині – дах на опорах над сіном. Це – оберіг. Він піднімається або спускається, залежно від висоти копиці сіна. У кузні працюють народні майстри, реально створюючи свої шедеври. Черга хлопчиків та дівчаток біля гончарного круга. Оченята зацікавлені блищать, у всіх є бажання потрапити на індивідуальний майстер-клас з гончарної справи. Всі хати були привезены із різных регіонів України в розібраному стані. Монтувалися саме тут, у селі. Дахи на хатах нові. А ті, що з черепиці, накриті старою автентичною керамікою. Дуже цікава колекція зразків черепиці з клеймами заводів. Розкішний фруктовий сад. Відразу ж у голові сяйнула думка “Скільки меду може бути від такої великої кількості фруктових дерев і квітів?» А ось і пасіка з колекцією вуликів. Як хочете, але назвати це диво української природи «альпійською гіркою» просто неможливо. А пізніше був обід від нашого гостинного і хлібосольного хазяїна пана Володимира Бондаренка. Що вам сказати! Слів похвали не вистачає! Сервірування - в розписній українській кераміці , з вишитими серветками. А страви - смакота! Борщ з пампушками з часником, пахучий, кисло-солодкий, такий буває тільки в Україні. А сметана, яку потрібно буквально вирізувати з баночки! Кров'янка з підсмаженою цибулькою, що просто тане у роті. Унікальний бануш різних видів, і з грибами, і з сиром. Запивали цей бенкет смаку узваром. Отже, був справжній український обід, гідний цього незвичайного і чарівного місця! Ех! Забув, а точніше думав не говорити... але скажу все ж таки. Самогонка – як сльоза, під 60 градусів. Для Наталі – вишнева наливочка, без краплі спирту, тільки ягідки і цукор. Уф! Зараз згадую, що трохи не доїв, просто не осилив бануш. Так жаба давить, що повернувся би зараз назад тай усе б і доїв, ще й скориночкою хліба все б і вичистив! І все це – у затінку, на повітрі, на мощеному майданчику посеред травички під кущами і деревами, під спів птахів. Якщо і є рай на землі, то ми у ньому побували... Як говорять в Україні – сам скуштував і вас запрошую!!! Не пошкодуєте. Із зони відпочинку, де знаходяться колиба «Поїхали», багато мангальних комплексів, етнопавільйон і трапезна для бенкетів, рундук із млинцями і морозивом, сувенірний магазин і вже відкрилася хата-готель, повертаємося до церкви. Йдемо до машини через надбрамну дзвіницю. Чесно кажучи, відразу сяйнула думка, що ця брама – тріумфальна арка всім тим, хто вигадав, спроектував і побудував це диво воістину національного масштабу. До машини сіли повні вражень, трішки із сумом від розставання з «Українським селом» та його творцем і душею Володимиром Бондаренком, енциклопедистом і лицарем українських традицій і культури. Одразу на зворотній дорозі зупинилися біля придорожнього хреста – Голгофи. Поклонилися. Зрозуміли, що обов'язково сюди повернемося і когось із собою привеземо. На питання, як туди доїхати, відповідає проста схема... P.S. А як відповісти на складніші запитання… Чому ми не цікавимося своєю культурою? Чому байдужі до своєї історії та традицій? Чи є сенс змінювати на ширвжиток те, що вже перевірене часом? Чому ми не знаємо народних назв найпростіших речей, якими користувалися впродовж сторіч наші предки і щодня користуємося ми? Де будуть мріяти, жити наші нащадки? Чи патріоти ми, чи манкурти безрідні? Чи зможе Україна прожити без нас? А ми без України? Думаю, що це проблеми не тільки українців, але й інших національностей, громадян інших країн. Напевно, так виглядає зворотній бік глобалізації. Ми повинні бути разом, але просто зобов'язані залишатися собою! Ось такі несподівані питання виникли після унікальної екскурсії та смачного обіду. І якщо це відбувається, то недаремно добрі і сильні українці збудували дивовижне «Українське село», до якого обов’язково треба завітати! Низький уклін їм за подвижницьку творчу працю!
|